Інкерманський печерний монастир
9 липня 2013
Інкерманський печерний монастир розташований на правому березі річки Чорної при її падінні в Північну бухту біля околиць Севастополя.
У 94 році імператор Троян вислав сюди третього після апостола Петра римського єпископа (папу) Климента, відомого як автора «Послання до Коринфян» з «Діянь апостолів». Єпископ сам висік в скелі перший печерний храм, де продовжував проповідувати християнську віру. Святий Климент хрестив до 500 осіб на день і заснував разом зі своїми прихильниками 75 храмів. Такі вчинки не могли подобалася уряду Херсонеса і тому Святого Климента вирішили стратити. Втопили праведника в 101 р. на шию прив’язали якір і кинули його у воду. Через рік море відступило, і в підводному гроті було знайдено останки святого. Щороку в день смерті святителя приходили християни до місця страти, щоб поклонятися святим мощам. Завдяки морському відпливу таке дійство відбувалося до VI ст.У VI ст. на маленькому острівці посеред бухти була зведена церква.
У 649-655 роках в Інкермані перебував у засланні римський папа Мартин, який стояв в опозиції до візантійського імператора й патріарха. Тут він помер і був причислений церквою до лику святих.
Вхід в монастир був влаштований біля церкви під скелею, довгий коридор закінчувався невеликим залом з кам’яними лавами, який вів в церкву Климента. Печерні приміщення зовні скелі позначені арочними вікнами, об’єднаними трикутними тімпанами.
Тунель кохання
27 квітня 2013
“Тунель Кохання” Рівненська обл. Рівненський р-н. смт. Клевань
“Тунель кохання” – одне із найромантичніших місць в Україні. Місцева легенда каже, що пари, які відвідають тунель та загадають однакове бажання, можуть очікувати, що воно збудеться. Звичайно, за умови, що почуття пари щирі.
Це залізниця, над якою зімкнулися дерева, виглядає як портал у паралельний казковий світі. Зараз знаходиться під загрозою зникнення. Дерева, що є частиною тунелю вирубують, оскільки нібито вони заважають проїзду поїзду.
Дійсно вражає! Адже видовище не з пересічних!
Являє собою ботанічний феномен — зелений тунель у лісовому масиві, утворений заростями дерев, кущів, які сплелися між собою, та утворили дивовижний щільний тунель точної арочної форми.
Тунель прекрасний у теплу пору року, коли на повну силу розпускаються листочки на деревах, огортаючи зеленим покривалом залізничний шлях, але ми поїхали туди коли тільки все починало розпускатись… нічого)
Маленьке диво – чарівний тунель кохання…
Херсонес Таврійський
9 липня 2013
Херсонес Таврійський – місто, що відіграло важливу роль в історії декілька держав. Саме звідси на Русі прийняли християнство, тут відбувалися військові конфлікти з варварами-скіфами, і саме це місто стало джерелом поширення грецького мистецтва та науки для свов’ян та інших народів.
Херсонес заснований 5 столітті до н. е. як одну зі давньогрецьких колоній у Північному Причорномор’ї. Близько 300 років Херсонес залишався незалежним, поки не потрапив у полон Боспорського царства, а потім і Римської імперії. У Криму була організована фема під назвою Клімати, а Херсонес (перейменували у Херсон) став столицею.
Практично уся міжнародна торгівля опинилась у руках Херсонесу.
Про те, потужною для свого часу була фортеця Херсонес-Таврійський, можна судити по оборонних стін та веж, хоча стіни вціліли лише на половину від первісної висоти. Діаметр круглої вежі Зенона, на званої на честь візантійського імператора, становила 23 метри.
На березі моря розташований символ Херсонеса – руїни раннього середньовічного храму, відомі як базиліка 1935 року. Одна із стін базиліки відреставрована, знайдено і встановлено на околиці міста декілька колон.
На невеликому підвищенні розташована ще одна пам’ятка Херсонеса – сигнальний дзвін. Ще півстоліття тому виконував функцію маяка – в умовах поганого огляду.
Місто Херсонес було засноване давньогрецькими колоністами більше ніж 2500 тисячі років тому на південному заході Криму. Нині його руїни – одна з найвизначніших пам’яток Севастополя.
Це місто-держава мало довге життя – майже дві тисячі років – і його історія є частиною історії Давньої Греції, Стародавнього Риму та Візантії.
Околиці міста були заселені різноманітними племенами, мирними та ворожими, а в середні віки, коли Херсонес набуває статусу християнської столиці півострова, навколо нього з’являється безліч монастирів та скитів, а також знамениті печерні міста. В кінці XIV ст. навала кочівників поклала кінець існуванню міста, а його руїни поховала земля.
Лише в 1827 р. на цьому місці розпочалися розкопки, які майже відразу принесли Херсонесу ще одну назву – “Руська Троя”. Масштаб досліджень та велика кількість археологічних пам’яток, що потребують збереження, спричинили до створення Національного заповідника “Херсонес Таврійський”. Територія заповідника охоплює розташування стародавнього грецького міста – Херсонеса Таврійського, що виникло тут, на узбережжі Чорного моря, у 5 ст. до н. е. Місто було огороджене могутніми оборонними стінами і розплановане за схемою, поширеною тоді в грецькому та римському світі. До наших днів збереглося багато давніх споруд. Серед них елліністичний театр, римська цитадель, середньовічні християнські храми, житлові квартали, вулиці, гончарні майстерні, колодязі та ін. Територія досліджується археологами уже 170 років. За цей час відкрито більше третини міста. Серед археологічних знахідок є унікальні предмети – присяга громадян Херсонеса, декрети, фрески, мозаїки, шиферні ікони християнських храмів, написи-присвяти, численні побутові предмети. Загалом музейні зібрання заповідника нараховують понад 200 тис. експонатів.
Херсонес виник наприкінці VI ст. до н.е. і проіснував до початку XV ст. н.е. Протягом двох тисячоліть, за часів розквіту стародавньої Греції, Риму та Візантії Херсонес був значним центром культури на Кримському півострові. Херсонес відіграв також особливу роль у взаємовідносинах між Візантією та Київською Руссю і був провідним центром розповсюдження християнства на східнослов’янських землях.
Графська пристань — пам’ятка історії та архітектури у місці Севастополі. Знаходиться на західному березі Південної бухти, на площі Нахімова. Пристань зобов’язана назвоюграфу М. І. Войновичу, командувачу Чорноморським флотом у 1786—1790 роках, який причалював тут, приїжджаючи зі свого хутора на Північній стороні. Офіційна назва пристані — Катерининська — була маловживаною. У 1925 році Катерининську пристань перейменували на пристань III Інтернаціоналу. У 1990-тіроки їй повернули історичну назву.
Графська пристань була побудована у 1780 р. як дерев’яний шлюпковий причал. У 1787 році до приїзду в Севастополь Катерини II дерев’яні східці пристані були замінені кам’яними.
У 1846 році за проектом інженер-полковника Джона Уптона, затвердженим у жовтні 1844 року, була побудована нова пристань як парадний вхід в Севастополь з боку моря. Здвоєна колонада доричного ордера утворює пропілеї, парадний вхід на пристань. Колони несуть антаблемент, увінчаний аттиком, на який нанесена дата спорудження. Перед колонадою чотирма пологими маршами до моря спускається широкі парадні сходи, прикрашені мармуровими левами роботи італійського скульптора Фердінандо Пеллічіо. Графська пристань складена зінкерманського каменю.
У період першої оборони Севастополя через Графську пристань проходило постачання всіх бастіонів боєприпасами і продовольством. У ніч на 26 серпня 1855 ворожа ракета підпалила баржу з порохом, яка стояла біля Графської пристані, що викликало вибух і значні руйнування.
Пам’ятник затопленим кораблям — монумент у Севастополі встановлений на штучному острівці, складеному з грубо оброблених гранітних брил, на відстані десятиметрів від берега на Приморському бульварі, один із чільних символів міста. Споруджений у 1905 році; автори пам’ятника — естонський скульптор Амандус Генріх Адамсон, архітектор Валентин Августович Фельдман та військовий інженер Оскар Іванович Енберг.
Під базою з південної сторони монумента закріплена бронзова дошка 0,52 х 0,8 метра з рельєфною картою Севастопольської бухти і позначенням ліній затоплених кораблів, нижче якої, на гранітних плитах п’єдесталу рельєфний напис:
«У пам’ять кораблів, затоплених у 1854—1855 роках для загородження входу на рейд».
На північній стороні стрімчака була закріплена п’ятиметрова щогла — бронзова фор-стеньга (або грот-бом-брам-стеньга).
Загальна висота пам’ятника — 16,66 м, висота колони — 7,08 метра, діаметр — 0,95 метра. Розмах крил орла — 2,67 метра. Існує легенда, що крила орла зображують профілі адмірала Нахімова і імператора Миколи I.
При певному ракурсі зі сторони моря можна побачити профіль адмірала в кашкеті і царя в кавалергардському шоломі.
Навпроти пам’ятника, на стіні набережної, укріплені якорі з затоплених кораблів. Пам’ятник затопленим кораблям був встановлений у 1905 році до п’ятдесятиріччя першої оборони Севастополя, коли були затоплені російські парусні кораблі, «щоб загороджувати вхід ворожим кораблям на рейд і тим самим врятувати Севастополь» (П. С. Нахімов).
Пам’ятник Затопленим кораблям надалі іменувати «Місцем загородження Севастопольського фарватеру».
З цього випливає, що нинішня назва була народною, але спроби офіційно перейменувати пам’ятник ні до чого не привели, як і у випадку з Графською пристанню в Севастополі.
У період оборони Севастополя в 1941—1942 років пам’ятник був пошкоджений. В результаті вибуху магнітної міни 22 червня 1941 року половина фундаменту була зруйнована, збите крило орла і частина капітелі, пам’ятник міг у будь-який момент обвалитися. В 1951 році Київські науково-реставраційні майстерні виконали реставрацію монументу (автор проекту реставрації архітектор А. Л. Шеффер). У 1955—1959 роках проводилися відновлювальні роботи. Водолази «Фундаментбуду» за допомогою наплавного крана склали на пошкодженій ділянці новий фундамент на гідравлічному цементному розчині. Так було ліквідовано аварійний стан. Проте з часом пам’ятник знову потребував ремонту. Ремонтно-відновлювальні роботи проводились в 1989 році. Частково зміцнили підводну частину пам’ятника, заклали каверни.
Русалка та фонтан Арзи
7 липня 2013
Вті часи, коли Південний берег Криму був під владою турецького султана, жив у селі Місхор скромний трудівник Абій-ака. Жив він у хатині поблизу моря і невтомно працював на своєму винограднику.
Дбайливо доглядав Абій-ака за своїми лозами на винограднику, за персиками і яблуками в саду, оберігаючи їх від весняних морозів і туманів, від різних хвороб. Але найніжніше плекав він свою єдину дочку, чорнооку Арзи.
Стрункий і гнучкий стан був у Арзи. Сорок тонких кісок збігали по плечах її аж до колін, наче сорок струменів води в гірській річці. Блискучі великі очі були чорні, як зоряне небо над морем. Яскраві уста червоніли, мов дві стиглі вишні, а ніжні щоки рум’янились, як бархатні персики.
Всі милувалися чарівною Арзи. Але найуважніше придивлявся до неї хитрий старий Алі-баба, власник фелюги з строкатими парусами. Розповідали люди, що старий турок підстерігає дівчат в селищах Південного берега, викрадає їх і відвозить на своїй фелюзі в Стамбул для продажу в гареми турецьких пашів та беїв.
Багато місхорських парубків присилали старостів до Абін-аки, але старий тільки посміхався: хай дочка ще погуляє. А Арзи давно вже мріяла про веселого хлопця з далекого села, якого зустріла якось біля прибережного фонтана.
І ось настав день, коли хлопець прислав старостів до Арзи. Похитав головою Абій-ака: жалко було йому віддавати дочку в чуже село, поплакала мати. Але не відмовили вони старостам.
Весело святкував Місхор весілля красуні Арзи. Мало не все село зійшлося на садибу Абій-аки.
Дзвеніли сміх і пісні. Одна лиш Арзи була сумна: нелегко було розлучатися з рідними.
Ось опустилися весняні сутінки на берег, ось в синю тінь поринуло підніжжя Ай-Петрі. Морок спав на простору гладінь моря. Арзи тихенько вийшла з хатини, взяла мідний глечик і попрямувала до моря попрощатися з дорогим їй фонтаном і морським простором.
Там, біля самих морських хвиль, прислухаючись до плескоту прибою і дзюрчання джерела, вона поринула в спогади про дитинство.
Не підозрівала бідна дівчина, що кілька пар підступних очей стежили за кожним її кроком, не помітила, що в прибережних кущах причаїлись лихі люди.
Посидівши на березі, Арзи підійшла до фонтана набрати води в глечик.
Раптом щось заворушилось над самісінькою її головою, і чіпкі руки обхопили нещасну дівчину.
Не дочекавшись Арзи, наречений прийшов до фонтана, але своєї коханої тут не застав. Він побачив тільки, як від берега відчалив човен, і про все догадався. На крик хлопця до берега збіглися батьки та гості. Але вже було пізно: фелюга Алі-баби з строкатими вітрилами мчала у напрямку Стамбула.
Сумували за Арзи не тільки нещасні батьки та наречений. Зачах і улюблений її фонтан. Раніше він весело дзюрчав, даючи людям щедру вологу, а не стало Арзи— почав висихати. І ось лише важкі краплі, як гіркі сльози, покотилися з жолобка.
Алі-баба привіз Арзи в Стамбул і продав її в гарем самого султана.
Тужила, ридала Арзи, не знаходячи собі місця в гаремі. Народила вона хлопчика, але це не принесло полегшення її серцю. Рівно через рік з того дня, коли її схопили розбійники, піднялася Арзи з дитиною на башту султанського сераля і кинулась в босфорські води.
Того ж вечора сумна русалка з дитиною підплила до Місхорського фонтана. Відтоді раз на рік, в той день, коли була викрадена Арзи, фонтан починав струмувати сильніше, і по якійсь годині з тихих хвиль з’являлася русалка з дитиною на руках. Вона підходила до фонтана, гладила його камені, жадібно пила воду. Вона сиділа на березі, задумливо дивилась на рідне село. А потім, тихо опустившись у хвилі морські, зникала до наступного року.
Долина привидів
5 липня 2013
Унікальне скупчення кам’яних фігур на схилах гори Південної Демерджі. Найзнаменитіша скульптура в Долині привидів – гігантський «Палець Петра І», заввишки 25 метрів і шириною 5.
Він оточений фігурками трохи менших розмірів, але дуже численними і цікавими серед них, можна знайти жабу, трьох відьом, голову воїна, а деякі навіть знаходять портрет Єльцина.
Долина привидів – це не долина в звичайному розумінні. На відміну від звичайних долин, вона знаходиться на схилі гори та існує легенда, яка розповідає про те, як утворилась.
За легендою на вершині Демерджі була кузня, коваля, яка постачала зброю. Коваль був злий та рідкість ласим до золота. Замовлення росли і води для нормальної роботи кузні треба багато. Коваль перенаправив джерело, яке постачало село біля підніжжя воду, собі в кузню. У селі почалися посуха та не врожайність, жителів чекала голодна смерть. Тоді зібралися старці і пішли до коваля просити пощади, але не послухав їх. Довго думали гадали кого послати до злого коваля, та послали найкрасивішу та найрозумнішу дівчину в селі Марину. Просила та благала Марина коваля як могла, але і той її не послухав та скинув та скинув її з обриву. Земля не витримала такої злості, розкрила надра та проковтнула кузню. І утворилась на тому місці Долина Привидів, а всі кам’яні фігури в ній – це коваль зі своїми прибічниками.
Гора Демерджі
5 липня 2013
Демерджи – найбільш приваблива і таємнича гора з усіх гір. Багато тисячоліть трудилися вода та вітер, щоб виліпити грандіозні кам’яні фігури і стовпи. В перекладі з кримськотатарською мовою Демерджі означає коваль.
З кожною пройденою годиною змінюється колір гори. Таке враження, що по її схилах перепливає веселка.
Гора Демерджі розташована неподалік від шосе, що з’єднує Алушту з Сімферополем. Поруч з підніжжям гори знаходиться село Лучисте. Біля нього можна побачити народження величезних каменів. Це наслідки найпотужніших обвалів, перший з яких стався у 1894 році. Тоді брила скелі поховала 4 будівлі. Останній раз коли обсипалась Демерджі в серпні 1966 р.
Про Демерджі ходять безліч легенд. Одна така історія оповідає про коваля, який влаштував на паруючій вершині кузню. Тут він робив зброю для військ завойовників. Сюди на роботу приводили найбільш сильних чоловіків. Вони через деякий час гинули. Гора була осіяна смертю. Тільки одна дівчина на ім’я Марія вирішила вмовити коваля припинити роботу і закрити кузню, але лягла від рук коваля. Не винесла стара гора такого злодія та здригнулась від вершини до основи, поглинувши в свої надрах коваля з усім його господарством. Саме тоді гора змінила свою назву з Фуни на Демерджі.
Піднявшись на вершину Демерджі можна насолоджуватись прекрасним видом, що в око не поміщається.
Фортеця Алустон
3 липня 2013
Алушта розташована у долинах гірської річки Улу-Узень та гори Демерджі.
Алустон (Луста) – середньовічна фортеця, фрагменти якої дивом збереглися в сучасному місці. Вцілілі вежі височіють просто посеред житлової забудови приватного сектору. Найкраще збереглися вежа Ашага-Куле (у перекладі з татарської – «нижня вежа»). Її діаметр становить 10 метрів, первісна висота досягала майже 20 метрів. У верхній частині вежі було зубчасте завершення. Внутрішній простір вежі був розділений дерев’яними перегородками на три поверхи. До руїн вежі прилягають ділянки фортечних стін, що непогано збереглися.
Історія фортеці є довгою та складною. Перші будівлі на її місці з’явилися в середині 6 столітті, коли ці землі були північною провінцією візантійської імперії. Імператор Юстиніан І наказав звести в Криму ланцюг укріплень, і Алустон був серед них. До Х століття навколо укріплень виросло невелике місто, проте три століття по тому його зруйнували монголо-татари.
Наприкінці 14 століття влада над цими територіями перейшла до генуезців. Вони звели нове кільце захисних стін, внаслідок чого укріплення набуло форми трикутника. Зовнішню північно-східну стіну укріпили трьома вежами. Південно-західний кут займала відновлена цитадель візантійського часу, площа якої становила близько третини від захищеної території. Фортеця постояла недовго, близько століття, – 1774 року її зруйнували турки-османи, що прийшли в Крим.
Генуезька фортеця в Судаку
4 липня 2013
Фортеця в місті Судак (Крим, Україна), побудована генуезцями з 1371 по 1469 рік.
Фортеця розташована на 150-метровій горі, стародавньому кораловому рифі, що є конусоподібною горою (Киз-Кулле-Бурун або Кріпосна), біля Судацької бухти Чорного моря. Площа фортеці майже 30 гектарів. Перші кріпосні споруди побудували тут візантійці у VІ – VІІ століттях. Потім фортецею заволоділи хазари, в Х – ХІІ століттях — знову візантійці. В ХІІІ столітті Сугдея стає центром венеціанської колонії, але поступово генуезці витіснили своїх суперників із Криму. В 1365 році вони захопили Солдайю (генуезька назва Судака), а потім і весь південний берег. У 1475 році після падіння фортеці Судак і частина Криму ввійшли до складу Оттоманської Порти і керувались турецьким намісником султана. Після приєднання Криму до Росії тут був розквартирований Кирилівський полк і за наказом Потьомкіна побудовані дві казарми, руїни яких збереглися.
З півночі її захищали два ряди оборонних ліній. Зовнішній ярус стін був укріплений 14 вежами (збереглось 12), кожна вежа ім’я консула, під часу управління якого була зведена: Паскуале Джудичі, Каррадо Чилага, Лукіни Фієскі Лавані та інші. Товщина стін досягала 2 метрів, на стінах деяких веж добре видно вмуровані кам’яні плити із середньовічними гербами і написами, а висота – 8. Головну браму захищає барбакан, напівкругле укріплення.
Консули керували колоніями лише рік і мали не тільки великі повноваження, але і не меншу відповідальність. Після закінчення терміну правління консул, обов’язково поставав перед судом, навіть, якщо правив якнайкраще. І суд встановлював, що консул хоча б трохи порушив закон, його штрафували.
Центральна споруда фортеці – цитадель із консульським замком. Від нього західну напрямку йде стіна з вежами, що доходять до вершини гори, де розташована Дозорна, або Дівоча вежа, що була двоярусною. На першому поверсі знаходилася каплиця. У вежі при генуезці розташовувалися знатні бранці . Назва вежі пов’язана з легендою про дочку консула Сугдеі, що закохалась в простого юнака. Дізнавшись про наказ батька вбити коханого, дівчина кинулася з башти на скелю.
Кажуть , що в давні часи вежа вже існувала і в ній жила дочка архонта , красуня , рівної якій не було в Тавриді. Говорят, що Діофант, кращий полководець Мітрідата, царя Понтійського, марно добивався її руки.
Ніхто не знав , що дівчина вже любила – простого сільського пастуха . Обом було легко і радісно, і ніщо не нагадувало, що вона – дочка архонта, а він – пастух. Хіба для сердець це важливо?
Але якось побачили їх разом, і архонт наказав схопити пастуха і кинути його в кам’яний колодязь. Дівчина зуміла вмовити батька звільнити юнака.
Але архонт зовсім не думав погодитися з вибором дочки. Він вирішив хитрістю роз’єднати їх. Незабаром йшов корабель в Мілет. З цим кораблем архонт хотів відправити пастуха в Грецію нібито з важливим дорученням. А сам наказав мореплавцям умертвити пастуха по дорозі. Наказ було виконано.
– Через рік, – сказав він дочці, – корабель повернеться назад. Якщо твій коханий не зрадить тобі, ти побачиш на щоглі білий знак. І тоді я не буду противитися твоєму щастю. Але якщо на кораблі не буде цього знака, ти повинна будеш погодитися, щоб твоїм чоловіком став Діофант.
Для дівчини потягнулися сірі дні. Але минув рік. Одного разу все населення міста зібралося на пристані: прибув корабель з далекого Мілета. Але очікуваного знака дочка архонта не знайшла на щоглі.
Дівчина піднялася на вершину вежі і зі словами: ” Нікчемні люди, ви не знаєте, що таке серце і любов! ” дочка архонта кинулася вниз.
… З тієї пори вежу в Судаку називають Дівочою.
Вона є основною прямокутної будівлі, що збереглась. Вежа слугувала спостережним пунктом, як вважають житлом для почесних бранців, що очікували викупу.
Цитадель є найбільшим укріпленим місцем фортеці. За її стінами могли ховатися мешканці міста у разі облоги, а також представники влади у разі повстання невдоволених містян. Центром цитаделі був донжон, або Консульська вежа. Окрім донжона замок складається із внутрішнього двору і кутової вежі. Двір оточують товсті стіни бійцями.
Генуезці з’явилися у Криму, поступово витіснили венеціанців, своїх конкурентів у сфері чорноморської торгівлі. Завдяки союзу з візантійським імператором й угоді з Золотою Ордою, купцями з Генуї вдалося заснувати декілька укріплених факторів на узбережжі Фортецю в Судаку (Солдаї) вони звели в 1360 році на місці колишніх візантійських, а потім хозарських укріплень, зруйнованих татарами.
З боротьбою проти генуезців пов’язана легенда про царицю Феодору. У ті часи коли Сугдея (Судак) ще не був кримською землею, то від Судака до гори Аю-Даг правила цариця Феодора. Її виховали в дитячому царському місці з двома братами-близнюками – Іракліем та Константином. Дівчина ніколи не уступала хлопцям – ні в скачках на коні, ні стрільбі з лука, ні фехтуванню, ні в плаванню. Час йшов і дитяча дружба перейшла в гарячу любов, коли хлопці повиростали, перетворились в красенів. Кожний із братів пропонував її руку та серце. Але дівчина всякий раз відмовляла та дала обітницю безшлюбності.
Впертим був Іраклій. Коли залишився з Феодорою на однині, він сказав: «Відміни свою не потрібну обітницю, дозволь мені взяти тебе своєю жінкою»
– Ні! – сказала дівчина. – я була сестра для тебе, так і сестрою залишусь. Не можу я стати жінкою твоєю!
Затаїв злобу Іраклій на красуню і на свого брата, якого вважав своїм суперником. «Не захотіла по-доброму вийти за мене заміж, так візьму тебе силою, коли буду царем сугдейськми. Рабою своєю зроблю тебе… » – промовляв він у гніву. А Констянтин був так і залишився вірним другом.
Іраклій вирішив допомогти гнуезям завоювати землі Феодори. Уклав з генуезцями союз, два місяці облягали Сугдею, два місяці народ стійко тримався. Але підлий Іраклій скористався схожістю з братом проник у фортецю, та відкрив ворота ворогові. Феодора сховався у фортеці Алустон та й туди наглянули генуезці. Феодора відчайдушно захищала фортецю, не бажаючи підкоритись ворогові, а поруч із нею постійно знаходився вірний Костянтин. Сили були не рівні. Алустон впав. І Феодора встигла переправитись у останній свій притулок – фортецю, яка розташована на горі Кастель.
Була вже вирішальна битва, яка у сто карат була страшніше попередніх. І знову на допомогу генуезцям прийшов жадібний Іраклій.
Проникнув у фортецю через потайний хід, він убив свого брата і відкрив ворота, а потім загинув від меча Феодори. Феодора не давалась ворогові скинулась з вершини Кастелі.
Сьогодні це головна визначна пам’ятка Судака, яка щоденно приймає сотні туристів.
Фортеця Фуна
5 липня 2013
Від фортеці Фуна, що височіла колись під горою Демерджі, залишилось небагато – невеликі фрагменти будівель.
Проте місце, де вона колись розташовувалася, надзвичайно мальовниче, тому приваблює туристів. Залишки фортеці стоять поряд зі знаменитою Долиною привидів – урочищем із гігантськими химерними статуями природного походження.
Фортецю Фуна звели, як одне з оборонних укріплень князівства Феодоро. Твердиня в цьому місці була потрібна для захисту кордонів князівства від генуезців, які господарювали на південному березі Криму. З фортеці Фуна добре було видно Алуштинську долину і можна було контролювати дорогу, що сполучала степові і передгірні райони півострова з узбережжям.
Фортеця проіснувала до 1475 року, її кілька разів перебудовували та оновлювали. Первісне укріплення складалося з однієї вежі й оборонної стіни завтовшки 1,5 метра. Зі східного боку розташовувався неприкритий брамний отвір. 1423 року землетрус зруйнував стіни. Проте доволі швидко їх відновили й потовщили. Єдину вежу також реконструювали, а на додаток до неї на північно-східному розі фортеці побудували другу вежу. Поряд із брамою звели відкриту з тилу напівкруглу вежу. 1450 році фортецю знову реконструювали – зовні збудували масивну вежу-донжон, а над брамою – храм Святого Феодора Тірона.
Існує легенда про поховання в цій місцевості Королеви Готів, а також її знаменитої корони. Після захоплення Криму фашистськими військами й проведених там розкопок німцями, ця легенда не підтвердилась. Місцеві жителі вірять дотепер, що корона лежить під стінами замку.
