На крок попереду життя. Як це було!

29 жовтня 2013

Макет Кременецького замку:

Кременецький замок — фортифікаційна оборонна споруда в м. Кременець Тернопільської області. Пам’ятка архітектури національного значення. Кременецький замок розташований на Замковій горі (397 м. над рівнем моря).

З’явилась Кременецька фортеця задовго до Бони – дружини польського короля Сигізмунда І. Є гіпотеза, що збудували твердиню ще в VIII-IX століттях. Перші ж письмові згадки про сам Кременець зустрічаються в польських книгах 1064 року.
Гучної слави Кременецький замок здобув після того, як Хан Батий з великою монгольською ордою взимку 1240-41 років підійшов до міста, але так і не зміг здобути його. В історію ж твердиня увійшла під іменем польської володарки італійського походження – Бони Сфорца. Нова господиня укріпила високі замкові стіни, три вежі, казарми, господарські споруди та порохівні. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему непосильних грошових і натуральних податків. А від‘їжджаючи в Італію, по смерті чоловіка, вивезла з Кременця 70 возів добра.

Королева Бона народилась 2 лютого 1494 року у італійському місті Віджевано, що у провінції Павія, яке відоме своїми рисовими полями, сім`ї заможного італійського роду медіоланських князів (герцогів) Сфорців. Її батько, Джоано Галацція Сфорца був князем (герцогом) Медіолану, а матір – Ізабелла Арагонська. Завдяки підтримці династії Габсбургів вдалося укласти шлюб їхньої доньки Бони з польським королем вдівцем Зигмунтом (Сигизмунтом) І Старим.

Протягом 1518-1557 років Бона була королевою Польщі, княгинею Русі, Прусії і Мазовша, княгинею Барі і Росано, а також претенденткою на спадок Єрусалимського князівства.
Вона проявляла себе як господарна, економна, а поряд з тим впливова особа, з великими амбіціями у всіх сферах своєї діяльності, за що їй в історії Польщі прозвали жінкою з «чорним характером».
Королева, незважаючи на те, що походила з далекого краю відмінного своєю культурою, досить швидко адаптувалась до нової реальності, і невдовзі організувала нову політичну та господарську діяльність країни. Одночасно з тим, ретельно виховала та вивчила своїх дітей, особливо сина Сигизмунда Августа та найстаршу дочку Ізабеллу.

Бона Сфорца та Сигизмунд Старий мали 4 дочки та 2 синів (наймолодший син Ольбрахт помер відразу після народження, оскільки народився п`ятимісячним в наслідок падіння Бони під час полювання у лісах Полісся). Всі їхні доньки посіли, після заміжжя, європейські престоли: Ізабелла – стала королевою Угорщини, Софія – герцогинею Брауншвейською, Катерина – королевою Швеції, Анна у віці 52 років вийшла заміж за семигродського князя Стефана Баторія – другого вибірного короля Польщі. Після трагічної смерті сина Ольбрахта Бона прагнула забезпечити продовження її династії на польському троні і тому змусила шляхту та магнатів коронувати свого єдиного сина, малолітнього Сигизмунда Августа. Спочатку, після довгих переговорів та роздачі багатьох звань та посад, литовська шляхта віддала йому великокнязівський литовський трон (близько 1527-28 рр.), а 1530 року Сигизмунда Августа короновано на короля Польщі, що викликало великий спротив дрібної шляхти, а відповідно і величезну нелюбов до італійки. Власне така надмірна материнська любов і викликала ряд критики з боку двору, інших європейських королів особи Бони та приписали їй вбивство двох своїх невісток – дружин Сигизмунда Августа. Ще до недавна побутувала версія про те, що італійка зживала зі світу небажаних для неї невісток, оскільки їхня родова приналежність не відповідала політичним планам королеви. Її син Сигизмунд Август був тричі одружений, проте жодного разу вдало, з політичної точки зору. Бона усвідомлювала це і тому не давала згоди на всі три одруження. Еліжбєта Ракуска, перша дружина, що була підставлена династією Габсбургів з метою заволодіння польським троном, хворіла на епілепсію, а значить мала мінімальні шанси народити здорове потомство, що було головною причиною чому Бона не любила невістки. Після смерті першої дружини, Сигизмунд Август мав таємний любовний роман з Барбарою Радзивилівною, і власне рід Радзивилів змусив короля одружитися з Барбарою, що давало їм доступ до влади, до казни, до маєтків. Бона це прекрасно розуміла, відкрито ненавиділа Барбару, але, як свідчать сучасні наукові дослідження останків другої дружини Сигизмунда Августа, вона померла від онкології, хоча весь королівський двір смерть улюбленої дружини короля приписали ненависній італійці. Проте, збереглися описи як хворіла і мучилась Барбара, що ні від першого чоловіка, ні від Сигизмунда вона не мала дітей, та і сучасна ексгумація довели невинність Бони по відношенню до своєї другої невістки – її не отруїла королева-мати, вона померла своєю смертю, хоча і в досить таки молодому віці.

У міжнародній політиці Бона Сфорца була затятою противницею династії Габсбургів та прихильницею союзу з Францією. Зокрема підтримала Яна Заполію у протистоянні з Габсбургами. Крім того, Бона прагнула до підтримки добрих стосунків з Османською Портою – є історичні свідчення про те, що вона вела переписку із головною дружиною Сулеймана Прекрасного славною Роксоланою.

Бона пов`язувала добробут держави з добробутом династії, прагнула зміцнити трон і для реалізації даного плану провадила у Польщі династичну політику. Знаючи, що для впровадження своїх задумів потрібні величезні кошти, а державна (королівська) казна світить пусткою, взялася за примноження маєтку королівської родини таким чином, що почала скуповувати заставні володіння на Литві, після чого їх упорядковувала та загосподарьовувала. У всіх придбаних посілостях королева наказала провести перепис населення, інвентаря та майна.
Зокрема, у Кременецьких околицях королева заборонила вирубувати ліс, оскільки він слугував захистом для місцевого населення під час набігів чужинців. Великою заслугою королеви було реформування литовських міст, які з волі королеви отримали адміністративну окремість та самоуправління, надання торгівельних та ярмаркових привілеїв. Зокрема, у Кременці королева розпорядилася проводити два ярмарки у рік – на Варфоломія та Луки, а це в свою чергу приносило місту величезний потік торговців та грошові надходження. Королева Бона, будучи чужинкою, шукала підтримки своєї діяльності в особі духовенства, тому звертала увагу на будівництво монастирів, костелів та шпиталів. Власне завдяки королеві у Кременці з`являється вперше католицький фарний костел. Сьогодні на цьому місці стоїть собор святого Миколая, а до 30-х рр. XІX ст. у цьому приміщенні перебували монахи францисканці.
Запобіглива королева, бачучи що королівські маєтки приносять добрячий дохід, прагнула захистити свої володіння від зазіхань чужинців, тому взялася за укріплення фортифікацій своїх східних володінь, завдяки чому, замок у Кременці розбудувався і отримав велику кількість гармат і запроводила цілком відмінну стратегію оборони замку, яка відповідала духові того часу. Роки правління королеви вважалися «золотим віком», адже міста розросталися, в т.ч. Кременець, розвивалась торгівля і ремесла.

Королева Бона Сфорца померла у Барі 19 листопада 1557 року. За однією із версій її отруїв довірений дворянин Ян Вавжинєц Паппакод. Ініціаторами вбивства королеви могли бути Габсбурги, які планували скористатися на фальшуванні заповіту Бони та уникнути сплати позики у сумі 430 тисяч дукатів, які королева позичила князеві Альбі, наміснику короля Іспанії Філіпа ІІ. Королеву дуже скромно поховано у базиліці святого Миколая в Барію і лише її донька Анна Ягелонка розпорядилась спорудити на могилі матері надгробну плиту, виконавцем якої став флорентійський майстер Сантьєм Гуччі (пам`ятник проіснував до сьогоднішнього дня).
Легенди про жорстокість Бони ходять по сьогоднішній день. А через перекази про те, що вона приймала ванни з крові немовлят. Кажуть, що для вічної молодості замордувала королева 300 незайманих дівиць, яких колесувала в одній з веж Кременецького замку і купалася в їхній крові.
Ходить легенда про міст з волосся, по якому королева дісталась до замку… А коли під вагою королівської карети обірвався міст, монархиню підхопили демони й опустили неушкодженою на землю. За іншою версією, врятував ясновельможну пані один з християнських святих, якому вона щиро молилася, поки летіла з ридваном в урвище. З того часу Бона переховується в криниці підземного палацу й на Великдень виходить з підземелля, тримаючи в роті золоті ключі від таємної скарбниці, повної золота.

Втім з найвідомішим вампіром усіх часів Бона таки поріднилася. Її донька Анна вийшла заміж за князя Трансільванії Стефана Баторія, який мав доволі непрозорий родинний стосунок до Влада Тепеша, відомого як Дракула!..
Жили собі у селі під Крем’янцем молоді брат і сестра – Степан і Оксана. Степан – красний леґінь, мрія всіх тутешніх дівчат. А Оксана – як ясне сонце, що встало із-за гір, кращої не було в цілій окрузі. Та прийшло лихо і в їхню хату: спочатку померла від напружної роботи на панщині матуся з татом, потім управитель загрузив на фіру все зерно з комори, мовляв за борги, потім солдати забрали останнього вола. Терпеливо зносили вони незгоди. Тільки хмурилось чоло у Степана, все рідше сяяла перлами усмішка сестри. – Нічого, Степанчику, – втішала брата Оксана, – дав Бог день, дасть Бог їжу. Як-небудь потерпимо. Але людському і нелюдському терпінню буває край. Повернувся раз увечері з поля Степан, здивувався: сестра не зустрічає його, як завжди, біля перелазу. Тільки сусідка голосить:
– Біда, Степане, біда. Приїхали воїни королівські і забрали всіх дівчат. І Оксану твою забрали.
Потьмарилось в очах у Степана. Взяв Степан батькову гартовану шаблю, перехрестився перед образами і подався до Крем’янця. Пізно вночі добрався він до замку. Як не благав, не впустила його варта. Лиш на ранок сонна охорона ліниво відчинила ворота. Але було вже пізно: у дворі стояла безволоса сестра, а навколо реготали ситі паничі. Зустрілась дівчина очима з братом, здригнулись від наруги дівочі груди. Наче причинна, пішла вона до величезного колодязя – здавалось би води напитись. Не воду пішла пити обезчещена дівчина. Без крику, без стогону пірнуло тіло у чорне провалля. Тільки загуло. Диким звіром закричав Степан і кинувся на нелюдів. Блискавкою майнула козацька шабля. Впав один, другий, третій. Та сили були нерівні.
– На палю це бидло! Вкопати так, щоб усе місто любувалось на цього пса. І не здіймати доти, доки птахи до костей не обклюють.
Мовчки, як і сестра, прийняв нелюдські тортури Степан. Мовчав, коли зіп’яли кола і вкопали за стіною фортеці на виду у міста. Тільки хрипле дихання та кров з прокушеного наскрізь язика видавили йог муки. Чи бачив Бог і його страждання? Коли сонце кинуло прощальний відблиск і сховалось за горизонтом,
Степан сконав і чиста душа його полетіла високо-високо, туди, де чекала на нього сестра. А вночі якісь сміливці, ризикуючи власним життям, таємно зняли Степанове тіло і обережно знесли з гори. Ніхто не знає, де поховали молодого козака. Але та крута стежка, що стала останньою його дорогою, зоветься відтоді Степановим Спуском.

Дулібії і трагічна загибель красуні Ірви. Вона знає таємниці «кривавої» королеви й бачила, як зійшла з небес Божа Матір…
Сонячної днини з вершечка північного бастіону Кременецького замку справді видно Почаївську лавру. Звичайно, якщо наважитися видертися на залишки мурів і зусиллям волі вгамувати тремтіння у колінах. Легенда розповідає, що Ірва, донька дулібського воєводи Тура, щоранку з найвищої фортечної вежі милувалася краєвидами, аж доки долина не почорніла від чужинського війська. Не відомо, чи мав аварський володар бінокля, що в нього він розгледів усі принади волинської цноти (бо без бінокля у нього мусили б очі на лоба вилізти), але переказують, що закохався варвар до безтями. Мовляв, віддай йому Ірву, і – край! А вона візьми й скрути йому щиру волинську дулю. Просто з тієї самої вежі. Врьош – нє возьмьош, собака! На біду, аварів присунуло надто багато, тож невдовзі південний форпост Великої Дулібії упав. Дівчина, щоб уникнути безчестя, стрибнула в безодню. Орда з переможним галасом подалася шукати тіла: щоби бодай із мертвою, а поквитатися за власне безсилля. Як не шукали – нічого не здибали. На тому ж місці, де останню захисницю Кременця поглинула свята земля, забило цілюще джерело.

Дуліби влилися в Русь, авари – у небуття, шляхетна Ірва – у міф, замкова гора – в історію, що налічує більш як вісім століть. Цікаво, що саме під мурами Кременця непереможне військо монголів, яке поставило на коліна два континенти, 1241 року вперше пошилося в дурні. Подейкують, що й донині дощові потоки у зливу біжать тими самими рівчачками, що ними цебеніла, змішуючись, кров карооких азійців та синьооких русинів…
Ніхто не боронитиме вам відпочивати в межах пристойності просто на території замку. Візьміть шампанське, келихи, скажіть один одному романтичний або дружній щирий тост. Все це – просто під хмарами, і не треба їхати в Карпати! Оберніться на північний захід (у бік Почаєва) і прокажіть «Отче наш». Кажуть, після такого ритуалу життя справді міняється на краще! А для «продолженія банкєта» спустіться в долину – у мотелі-готелі-ресторани. Їхній рівень у Кременці вас приємно здивує.
У королеви Бони їх було шестеро, всі уклали вдалі й вигідні шлюби з першими особами Європи. До речі, за останньою з версій, всесвітньо відома «Джоконда» Леонардо да Вінчі – Ізабелла Арагонська, вагітна королевою Боною!.. Правильно подумали! Їдьте до Кременецького замку й просіть у Неба (воно там близько-близько) подарувати вам синочка чи донечку!
І повірте – Небо щедре. Повернути чоловічу силу і впевненість у собі
Нарешті! Мужики-и! То наше! Легенда оповідає, що Бона якось спокусила усю замкову залогу – 500 вояків! Хоча не всі вони виявилися у ліжку такими ж вправними, як у бою. І коли розлючений Сигізмунд прибув, аби власноруч стратити коханців дружини, вона випрохала помилування для кожного третього, сьомого і двадцять першого солдата. Відтоді третій, сьомий і двадцять перший тост – за жінок. З хорошою пам’яттю!

3 вересня 2013

За часів Київської Русі Жовква була селом. Це поселення називали: Винники (тому що багато жило виноробів).
Замок закладений засновником Жовкви, польським військовим і головнокомандувачем Станіславом Жолкевським у 1594 році на плоскому підвищенні берега річки Свині (За однією з версій, свою назву річка Свиня отримала через те, що слуги гетьмана Жолкевського мили в ній однойменних тварин. Згідно з іншою легендою, річка здобула таку назву після того, як туди впав російський імператор Петро І, що перед тим випив забагато алкоголю. За третьою версією, коли річка навесні затоплювала передмістя, то мешканці казали, що вона «суне [нахабно] як свиня»).
Про початки замку та Жовкви Станіслав Жолкевський писав у листі до дружини:
«Наступають щоразу страхітливіші небезпеки. Це і спонукало мене, насамперед, збудувати свій замок і закласти містечко…».

За переказами, навколо замку знаходився сад дружини Жолкевського. Сад був неймовірної краси, але до нашого часу він не зберігся.
У 1606 році за замком Жолкевський створив звіринець, де розводили зубрів, оленів,сарн та інших тварин. Але проіснував він тільки до кінця XVII століття. Від замку розгалужувалася лінія міських укріплень, що

охоплювала все місто. Від укріплень збереглись старовинні міські брами — «Звіриницька» та Галицька, розташовані обабіч замку.
Ідеальність замку, досягалась дотриманням декількох принципів гармонії: загальна симетричність планування, поділ міста на пропорційні квартали за рівнем життям, віросповідання, напрямом професійної діяльності. Вулиці, що розділяли квартали, променями сходилися в центрі міста, де симетрично розташувалась головна площа.
На площі є міська ратуша і грандіозний костел Святого Лаврентія. В’їзд до замку лежить через набрамну вежу, розташовану в центрі північного корпусу, й обернений у бік площі. Арковий проїзд обрамлений декоративним порталом у стилі маньєризму. У північному корпусі розміщувались казарми для солдатів, стайні, каретні, арсенал з кузнею, камери для бранців.

Після смерті у 1620 році Станіслава Жолкевського замок, як і вся Жовква, переходить його дружині Регіні(вона було розумна, заощадлива, і головне – доброю господинею. І поки Жолкевський здобував славу та гроші, його дружина опікувалась замковим життям. Саме вона дала притулок збіднілому шляхтечу Михайлу Хмелю батькові гетьмана Богдана Хмельницького). У Регіни та Станіслава було троє дітей: дві доньки: Катерина та Софія та син Іван. Після турецького полону Іван повернувся додому хворим та невдовзі помер. Наступною власницею замку, у 1624 році, стає старша донька Регіни— Софія на той час Данилович. Далі замок та місто перейшли доньці Софії — Теофілі Данилович, тут і минуло дитинство та Яна ІІІ Собеського, який невдовзі заняв польський трон.
У кінці XVII століття замок стає резиденцією Яна ІІІ Собеського, що зумовило оновлення оздоблень та збагачення будівлі. Трофеї, привезені з походів, поповнили мистецьку колекцію, бібліотеку, зібрання зброї. Саме у цьому замку Ян ІІІ Собеський отримував привітання з нагоди перемоги над турками під Віднем.
Під час Північної війни, у грудні 1706 — квітні 1707 року у Жовківському замку розмістив свою резиденцію Петро І. Вважається, що саме тут розроблявся історичний Жовківський план перемоги над шведами. Також замок відвідував український гетьман Іван Мазепа.
Після смерті короля у Жовкві залишились господаруювати його син Констянтин з дружино Марією Сефоровою-Дависель. Останньою представницею роду Собеських, котра володіла замком, була Марія Кароліна де Буільйон дочка Якуба, яка перед смертю продала усе місто майбутньому Великому литовському гетьману Михайлу Казимиру Радзивіллу.
На південному заході від замку й далі квітнув парк, котрий належив королеві Марії-Казимири дружини Яна ІІІ Собеського, його доглядали італійські та французькі садівники. Парк, замкнутий з трьох боків високими шпалерами, було закладено на двох терасах. На верхній облаштували чотири клумби, у кожній з яких виклали квітами герб Яніна. Між ними, по центру, було споруджено восьмигранний мармуровий фонтан. Між терасами існувала поперечна алея, яка замикалась двома альтанками. На нижній терасі, відділеній від верхньої кам’яною балюстрадою, було закладено два великих квіткових партери. Поза парком (по його осі), над ставом, у напрямку до звіринця, було влаштовано поміст на дерев’яних палях, на якому (посередині ставу) було споруджено два павільйони лазень з фонтаном між ними.
На внутрішньому південно-західному корпусі замку були статуї перших чотирьох власників Жовкви: Жолкевських, Даниловичів, Собеських, Радзивіллів. Також було споруджено двоярусну відкриту галерею з аркадами, у першому ярусі використано колони тосканського ордеру, у другому — іонічного.
В 1847 році у замку дахове покриття з мідної бляхи замінено на ґонт.
У 1887 році твердиню продають на аукціоні. Власником замку став Артур Ґлодовський, котрий розбирає на будматеріали споруди замку — не вціліли ні парадні сходи зі статуями власників, ні каплиця, ні західна вежа.

Коли Жовква стає рядянською, влада вирішує вшанувати льотчика-аса Петра Несторова. Саме він вперше виконав «мертву петлю»-вершину пілотної майстерності. Тоді із 1951 по 1991 рік Жовкву офіційно назвали Несторовим.
Існує легенда, що від замкових садів на дерев’яних палях через став і болота вела алея на гору Гарай, де був збудований літній палац короля Яна III Собєського. Туди вів підземний хід. Місцеві мешканці дотепер розповідають, що підземний коридор в пасмі Гараю розходиться на чотири сторони світу: до Львова, до Василіанського монастиря в Крехові, замку в Жовкві і потаємного виходу в ліс по той бік гряди.
За легендою, головний, львівський, коридор поступово розширюється, так, що дозволяє цілком вільно їхати ним риссю на коні, і що в коридорі є кам’яні пійла для коней. Принаймні у тому, що в підніжжі північного схилу Гараю є частково засипаний вхід до підземного коридору в формі хреста з цегляними отинькованими склепіннями і збірником джерельної води — можна переконатися і сьогодні. Неодноразово виявляли фрагменти підземних ходів і в самому місті: між костьолом і замком, між костьолом і монастирем отців Домініканців, до мурів міста. Їх ретельно засипали в міру виявлення, «аби чого не вийшло».
Під час свого перебування у Жовкві російський імператор Петро І захотів піднятися на вершину гори Гарай. Для цього туди від замку витесали в землі сходи й укріпили їх деревом. Місцеві жителі розповідають, що ще на початку 1970-х років ХХ століття їх було видно, проте, оскільки їх ніхто не доглядав, до нашого часу вони практично повністю зруйнувалися.

31 травня 2013

На захід від Старого Села розташоване сільце Черепин. Якщо вірити краєзнавцю ХІХ ст. Антонію Шнайдеру, колись села Старе Село, Черепин та Давидів складали древнє місто Черепів чи Черепинськ. Ще в часи Київської Русі Черепів розколовся на кілька громад: Давидів (на честь онука Ярослава Мудрого, князя Давида), Черепин, можливо, ще Пліхів — і Старе Село. Назва поселення неначе намагається підказати: саме ця частина древнього міста була його основою, ядром. У Старому Селі можна побачити ефектні руїни замку, що займали понад два гектари.

А ось вже 1454 року хроніки зафіксували призначення дотації для старосільського костелу вельможею Яном Завішею. З грамоти дізнаємося, що основним джерелом прибутків місцевого ксьондза мала служити корчма. Ян також призвав в Старе Село багато польських родин з своїх сіл. В якості приданого село дісталося чоловіку Барбари Завіши – Станіславу Тенчинському, а після його смерті – другому чоловіку Барбари, великому гетьману коронному Яну Амону Тарновському (помер в 1561 р.). Він віддав ці володіння у посаг своїй доньці Софії (померла в 1570), нареченій князя Василя-Костянтина Острозького. Вже в той час в селі була церква Усічення голови св. Івана. Онука князя, Єфросина, одружилась з князем Олександром Заславським, який і отримав титул князя Острозького. Татари, Старе Село, що лежало при Волоському шляху, під час своїх набігів не обминали — перший з зафіксованих стався в 1498 році. Поруч добре укріплені Львів і Звенигород, але поки туди доберешся… Потрібен був замок. Замок побудував у 1584-1589 роках італійський архітектор Амброзій Прихильний для Владислава Домінікана, князя Острозького і Заславського.

Отже, за давнім звичаєм в будівельний розчин при зведенні старосільського замку додавали яйця і молоко — цемента тоді не було, а такий органічний „клей”, як жовток, тримає не гірше „Моменту”. Один з шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Та можновладці дали небораку ще один шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди кажуть: два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося — подумають ще судді, чи варто його голову від тіла відділяти. Розіб’є хоч яйце — то… Ну, він і так знає, що тоді буде.
Шляхтич єдиний шанс вижити втрачати не хотів. Яйця всі привіз цілими. Бо вареними. Люди замислились, що з хитруном робити — і таки вирішили стратити: жеби не був такий мудрий.
На найбільшій, триярусній вежі, що вціліла із шести, з якої вінчає кам’яна корона та герб з монограмою засновника замку. Колись було можна побачити герби Огончик (Ogończyk) i Леліва (Leliwa), а також літери WDXOYZWSŁS (Władysław Dominik Xiąże Ostrogski y Zasławski Wojewoda Sandomierski Łucki Starosta).

По периметру йшла оборонна стіна. На замковому подвір’ї розташовувалася каплиця, палац та господарські приміщення. З документів XVII століття відомо, що на той час у замку було 8 гармат, 13 моздир, багато рушниць, самопалів та холодної зброї.

Коли ж Ізабела Чарторийська в 1809 році подарувала замок своїм онукам Потоцьким, вони взагалі перестали опікуватись: бовваніє серед села, ну і нехай. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ординат Альфред Потоцький.

Замок встиг побувати винокурнею і складами, а ще броварнею. До речі, пиво, розлите в замкових стінах, користувалося попитом. Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські хатини. Їх рештки розібрали лише кілька років тому.