На крок попереду життя. Як це було!

5 червня 2013

В одній чарівній країні настав дуже триводний час. Вороги нападали на мешканців вбивали чоловіків гвалтували жінок викрадали дітей. Не витримала цього земля матір та послала на допомогу помічників.Усі фортеці виростали на високих мурах, тільки одна Дубненська фортеця виросла на рівнині, тому що цьому рівнинному краю потрбіний був захист. Змилувалась земля та поселила захисника річку Ікву, себто бурхливу та руйнівну.

У місті Дубно добре зберігся стародавній замок князя Острозького. На території замка перебувають два палаци — Острозьких з південного боку і Любомирських, навпроти нього, з північної сторони, а також надбрамний корпус.

Перша згадка про місто Дубно 1100 року пов’язана з трагічними подіями. В епоху феодальної роздробленості Київської Русі панували жорстокі міри. Правитель Володимиро-Волинського князівства Давид Ігорович спробував захопити владу в Теребовлянському князівстві й підступно засліпив тамтешнього князя Василька. На Витичевському зборі інші князі засудили злочинця й позбавили його титулу й володінь. Давиду Ігоровичу все-таки залишили — кілька невеличких міст, у тому числі й Дубен — так за старих часів називалося місто Дубно. Замок у Дубно було зведено в XIV столітті князем Федором Острозьким, це була була дерев’яно-земельне укріплення. Ця споруда була оточена земельними валами, огороджена дерев’яним частоколом по периметру і тісно забудована всередині житловими та господарськими приміщеннями. 1492 рік офіційно вважається датою спорудження Дубенського замку. На початку XVII ст. каштелян краківський князь Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього Ренесансу. Незабаром на місці зубожілого селища виросло містечко, у якому процвітала торгівля, розвивалися ремесла, проводилися великі ярмарки.

Перед першим походом на дубно мусульмани довідались, що за фортечними стінами живе донька хана, що вони згодом могли передати її у гарем хана. За щоб отримали не малу винагороду. Темною хмарою сунула орда, мешканці міста переховувались у фортеці та молили бога щоб стіни вистояли перед цією навалою. Очолював військо син князя Януш, але не змогли вони втримати орду, від так відступили. Перелякана княжна пообіцяла, що викинеться з вікна у ріку Ікву, якщо замок захоплять татари. У той час князь ніби серцем відчував тривого у відіслав свого слугу у Дубно дізнатись чи все гаразд. Татари схопили посланця та почули що князь буде скоро у місці та відступили, але повалили 200 сіл.

Дригий напад стався під час весілля Белади, племінницею Констянтина Острозького, переповідають, що вона була бліда занадто висока, худорлява. Повідомили князю вістку, що татарська навала суне чортною хмарою. Усі були перелякані… Дубенська фортеця опинилась у облозі. Наречена переодягнулась, швидко підбігла до гармати, та вистрілила у шатро хана. Весілля продовжувалось.

Згадується історія, що увійсько брали тільки чоловіків, але одній дівчині вдалось прослужити 8 місяці. Одного разу вона з своїм батальйоном було на балу у Дубно. Княгиня Любомирсяка була ласою до чоловіків. І до одного із юнака доходить чутка, що княгиня вирішила його розпочати. І вона швидко втекла з балу.

Родина князів Острозьких багато років була однією із найбагатших і найвпливовіших у країні. Чимало уваги князі приділяли укріпленню свого замка і його своєчасним реконструкціям. Завдячуючи цьому жодного разу потужну фортецю міста Дубно не було завойовано ворогами: невдалими виявлялися штурми татарів, козаків, росіян і шведських військ.

В XVIII столітті місто прославилося знаменитими «Дубенськими контрактами» — найбільшими в країні ярмарками. Саме на той час припадає пора розквіту економічного й культурного життя міста. Власники Дубна князі Любомирські побудували ратушу, новий палац, кілька будинків для купців і інших гостей ярмарків. У Дубно проводилися спектаклі й банкети, феєрверки й лицарські турніри. На ярмарки щорічно з’їжджалося близько 30 тисяч людей. У палаці свого часу зберігалися цінні архіви князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків й навіть Конецпольських. Деякий період тодішні володарі замку зберігали тут золото, діаманти, зброю, харчі, посуд, обладунки…

Архіві князів Острозьких переповідають легендами, що коли під час німецькою окупації палили архів, то він горів кілька днів.

У роки Першої світової війни замок було частково зруйновано важкою артилерією австро-угорських військ. За радянських років в ньому розміщалася військова частина, після відходу якої

почалася тривала реставрація замка.

12 червня 2013

Свірзький замок – розташований у селі Свірж Перемишлянського району Львівської області. Згадки про нього зустрічаються в архівних документах 1530 року, коли він належав шляхетському родові Свірзьких. Імовірно, зведення замку займалися брати Андрій і Мартин Свірзькі, і будівництво завершилось 1482 року.

Замок Свірзьких виконував передусім оборонну функцію. Природний захист забезпечувала річка, що омивала пагорб із замком з трьох боків. З четвертого боку викопали штучний рів, що заповнювався водою.

Квадратний у плані замок мав дві оборонні вежі. На Але сучасного вигляду він набув з середини XVII століття, з часу переходу його у власність графа Олександра Цетнера, що був одружений  з Анною з роду князів Замойських. Граф наказав перебудувати і значно зміцнити замок. Арку входу в замок прикрашає різьблений портал у стилі пізнього ренесансу, до неї вів перекидний міст через глибокий штучний рів. Поряд із замком височіє п’ятигранна вежа. Вона відрізняється від інших споруд, історики не дійшли єдиної думки, якою була її роль в обороні замку. За однією версією, вежа збереглась від раннього замку часів князів Свірзьких. На території замкового парку зберігся костел, заснований у XV ст. Сучасна мурована будівля костелу в стилі ренесансу, яка поставлена на місці дерев’яного, що завалилася, походить з 1541 р. Над входом в костел і нині можна бачити рештки шляхетського герба колишніх володарів. До костелу від замку вів підземний хід. Завалену частину підземного ходу можна побачити з рову, який оточує замок біля перекидного моста. Останній з Цетнерів володів Свіржем Ігнацій Цетнер (помер в 1821 р.) засновник львівського парку Цетнерівка на Личаківському передмісті. Протягом наступних  років власники маєтку змінювались: Сєраковські, Катерина Старчевська, Тадеуш Віктор, Марія Іласєвич, Клавдія з Чайковських Тустановських… На початку 20 століття  багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли ним в 1907-1930 рр. Іронія долі: роботи з оновлення замку були завершенні військовим атташе в Парижі, генералом Робертом Лямезан-Салянс (1869-1930). Після війни граф Роберт вперто займався реставрацією залучивши в якості робітників трьох військовополонених, які за збереженими малюнками та фотографіями відтворили знищені портали. Пізніше продовжив відбудову зять генерала, граф Тадеуш Комаровський (1895-1966), але під час Другої світової війни замок було пограбовано і частково зруйновано.

Можна побачити над вікнам зображений герб галичини, що підтримують образ грифона, який обєднав в собі орла та  лева, де орел – охоронець землі та небес, а лев символ сили та влади. В міфічних легендах грифон виступає в ролі охоронця, що поєднює розум та силу.

Сучасний стан замку також не найкращий. Власне, збереглися тільки зовнішні стіни. Всередині, після неодноразової «модифікації» збираються розташувати будинок відпочинку архітекторів. У зв’язку з цим змінено планування кімнат замку, перебудовані інші приміщення.

У внутрішньому дворі можна побачити великий колодязь, воду з якого брали на випадок облоги. Нині колодязь також закинутий. З цим колодязем пов’язані багато легенд.

Колись давним-давно працювала у власника Свірзького замку одна місцева дівчина. Було це в ті часи, коли ворог неодноразово підходив під фортечні стіни, мріючи захопити та околицю. Невідомо, яким чином дівчина з замку змогла «закрутити роман» з ворожим солдатом, але що сталось – те сталось. Військо її коханого взяло Свірж в осаду. Мрії про любовнощі засліпили дівчину – і вона відкрила своєму коханому фортечну браму. Та не любов чекала на дівчину: захопивши Свірзький          замок, загарбник скинув зрадницю у глибокий колодязь. Логіка зрозуміла: хто зрадив один раз, зрадить вдруге. От  і розповідають місцеві жителі про тінь нещасної зрадниці, яка блукає фортецею, не знаходячи спокою – і, навчена гірким досвідом, закриває всі двері на своєму шляху. За іншою версією потопленицею була не зрадниця, а наречена, яка так поспішала на власне весілля, що загнані коні скинули дівчину у воду. Є також третій варіант: і не дівчина була зрадницею, а юнак, і не в колодязь його кинули, а в землю по пояс закопали – і блукає він та стогне.

10 вересня 2013

Першу письмову згадку про Золочівський замок датовано 1532 роком, але споруди.

Перше, що вражає подорожнього, – надбрамний корпус, а зайшовши на територію замку, потрапляєш в іншу епоху.

У дворі розміщено два палаци. Один із них – Великий палац, а навпроти виїзної вежі красується Китайський…

Власники замку, як і його вигляд, часто змінювалися, маєтності перепродувались із рук у руки, нові власники по-своєму його розбудовували. Завершив перебудову в 1634 році батько майбутнього польського короля Яна Собєського – Якуб.
Будівництво Золочівського замку продовжив син Якуба – польський король Ян ІІІ Собеський. При ньому замок здобув статус королівської резиденці. Золочівський замок уподобала дружина короля.
Історія кохання короля Яна ІІІ Собеського та Марії Казимири було однією із романтичних любовних історій пар Європи. Француженка незнатного роду, Марія Казимира Луїза де Гранж д’Арк’єн ще дівчинкою прибула з Парижа до Варшави. Звичайно, тоді ніхто й уявити не міг, що одного дня француженка-фрейліна і сама зійде на польський трон. Незабаром дівчина познайомилась з молодим шляхтичем Яном Собеським. Але в ті часи придворні шлюби рідко укладали за покликом серця, незабаром 16-річну красуню Марію Казимиру видали заміж за знатного воєводу Яна Замойського, хороброго воїна, але розпусного п’яницю. Закохані не змирилися з долею та використовували будь-яку можливість, щоб побути разом, потай від усіх. І через сім років, відразу після смерті Замойського, вони змогли нарешті з’єднатися.

При польському дворі Марія Казимира не гаяла часу, а ще за життя Замойського зуміла встановити зв’язки, які істотно допомогли її коханому Яну Собеському зійти на польський престол. Ставши королем, Ян ІІІ часто вирушав у військові походи. Поки чоловік був відсутній, Марія Казимира купалась в розкоші, за що заслужила нарікання державних вельмож. Утім, вони використовували будь-який привід, щоб висловити невдоволена королевою, оскільки розуміли, настільки великий вплив у неї на короля: «Марися керувала Яном, а вже потім Ян керував Польщею», – шепотілися при дворі. Від світських пересудів Марія Казимира рятувалась в Золочеві, де все було влаштовано для її комфорту. Головне нововведення, що було в Золочівському палаці спеціально для Марії Казимири, це Китайський палац – ефектна й витончена споруда.
Покої короля та королеви розташовані на другому поверсі. У пари народилось 14 дітей, з яких до дорослого віку дожили, що правда, лише 5. У стіні королівської опочивальні був таємний хід, що вів до скарбниці палацу.
ІпЗацікавив замок ще й тим, що тут була перша система каналізації, яка збереглася до наших днів. У жодному палаці світу того періоду (початок XVIII ст.) не існувало внутрішніх туалетів, а тут їх віднайдено аж шість.

Одним із найцікавіших експонатів у Золочівському замку є камені із зашифрованими написами, датовані кінцем ХІV — початком ХV століття. Вони поки що не розшифровані. Камені привезли у 2000 році з околиці Золочева — села Новосілки. Припускають, що написи зроблені тамплієрами, яким також міг належати замок, руїни якого збереглися в околицях Новосілок. На особливу увагу заслуговує садово-парковий комплекс замку.

На подвір’ї лежать два величезних каменя із невідомими написами. Хто бував тут, згадає, що екскурсоводи радять загадувати бажання. Поміж двома вінками, викарбуваними на одному з каменів, дірочка. Засунути туди палець і покрутити. Якщо бажання матеріальне у бік тернового вінка, нематеріальне – у бік макового.
Є легенда, що коли у замку була вязниця в ній відбували покарання національні визовителі, один з них був герой Янусик, якого засудили на смерть. І от на передодні судного деня, сниться Янусику сон: «йому наказали знайти камінь з отвором у середині, покрутити пальцем у ньому та загадати бажання». Зранку сталось диво у його камері був камінь, і як у сні він покрутив пальцем, та його бажання здійснилось. Янусикові передали тарілку із схустинками, які він звязав та по них зумів утекти.

На одному зображено два вінки і перші букви слів. Терновий вінок символізує трагедію, маковий – смерть. Почали досліджувати і виявили, що латинські написи датуються кінцем XIV – початком XV ст. ст. Під каменями були закопані кістки птахів, отже, тут вчиняли жертвоприношення. «Це сатанинські камені. Біля каменя стоїть людина у чорній одежі, обертається, а за плечима у нього смерть». Різні науковці зійшлися на думці, що написи на каменях висікли лицарі Ордену тамплієрів. Ще Сталін та Гітлер шукали три камені, на яких написана доля Європи. (третій камінь меншого розміру).

Коли наступали німці, НКВД у стінах замку розстріляли 740 людей. Їх кинули у вириті яри і залили вапном. Коли прийшли німці, то взяли 100 євреїв з містечка і наказали викопати, вимити і розкласти на подвір’ї останки замордованих людей. Копали 10 днів. Пізніше прийшли люди впізнавати своїх родичів. Невпізнані тіла поховали у братській могилу. А євреїв розстріляли, наказавши завчасу викопати собі ж яму.

10 вересня 2013

Історія замку починається з 1633 року, коли власником Підгірців став коронний гетьман Станіслав Конєцпольський .
Замок збудований двома архітекторами Андреа дель Аквою та де Бопланом у 1635-1640 рр. Це один з найкрасивіших зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями і найстаріший музей на території Східної Європи (більше ніж 250 років тому Вацлав Жевуський відкрив музей у замку).

У плані замок є квадратним з казематами, по кутах прогулянок. Усередині поміщався закритий двір з колодязем. Замок оточував рів, через який до брами перекидали підйомний міст.
Можна побачити по боках високо підняті скульптури антлантів, що на похилених раменах тримають земну та небесну сферу.

Підгорецький замок двічі атакували козаки– 1648 та 1651 роках. У 1656 році Олександр Конєцпольський відремонтував замок, а у 1659 – 30-річному віці помер тут. До 1682 року Підгірцями володів його син Станіслав, а саме Вацлав Петро Жевуський.
У 1787 році власником Підгірців разом із селами Хватів, Гутище і Загірці став Северин Жевуський (1743-1811) – коронований польський гетьман (1774-1793), зробив Підгірці базою для свого захоплення езотерикою. На третьому поверсі він влаштував алхімічну лабораторію. Алхімічні вивчення за традиції мають понад 2500 років.
Алхіміки прагнули знайти способи отримання золота та срібла. У цьому їм мав
допомогти міфічний «філософський камінь», за допомогою якого можна було перетворити «недосконалі» прості метали на дорогоцінні.

Помираючи бездітним, Станіслва передав свої володіння Яну ІІІ Собеському. Королі із родиною і численним почтом зупинявся в Підгорецькому замку 1687 року. Після смерті короля замку у Підгірцях, як і Олесько, успадкував його син Костянтин Владислав.
На початку Північної війни замок відвідав імператор Петро І. Російський цар захоплювався красою замку і вивіз звідси до Петербурга дві паркові скульптури – бюсти Яна ІІІ Собеського та його дуржини Марії-Казимири. Зараз вони стоять в парку Петергофа.

У 1728 року, після смерті батька, Підгорецький замок успадкував Вацлав Петро Жевуський. Він зробив Підгірці не лише своєю головною резиденцією, але і найрозкішнішим палацом на західноукраїнських землях. Перед брамою палацу засипали рів і влаштували французький парк, центральною віссю якого стала липова алея. На іншому кінці звели костел Вознесіння Святого Йосипа за зразком італійської Базиліки де Суперджі в Турині. Ця споруда має чотирнадцять колон. Її вінчають вісім скульптурних фігур святих, виконаних з білого каменю.
Наступний власник Підгорецького замку, Вацлав Жевуський, перевершив в ексцентричності своїх предків. Захопившись культурою Сходу, він прожив декілька років в арабських країнах, удостоївшись там титулу еміра Тадж ель-Фахр, що означає «Увінчаний славою». При своєму дворі Жевуський організував козацький кіш 220 козаків, які називали його отаманом Ревухою. У 1831 році, під час польського повстання, Вацлав безслідно зник.
…Вацлав Жевуський, дарма що був непоказним, дратівливим та скупуватим. Графський титул, незліченні багатства зробили свою справу – граф узяв собі за дружину юну красуню Марію. Між подружжям Жевуських пролягла прірва у сорок літ. Невідомо, що штовхнуло 19-річну княжну з ніжним серцем і добрим вихованням в обійми підстаркуватого графа. Подейкують, що юна панна, одружуючись із Вацлавом, рятувала честь і добробут свого збіднілого роду. Після весілля ні родючі землі з рабами-селянами, ні багаті на різноманітну дичину ліси, ні золото-діаманти не могли розвіяти вічного смутку молодої графині. Єдиною втіхою красуні був розкішний парк. Представники родини Конєцпольських заклали його, привозили з Англії, Франції та Італії дерева вишуканих порід. Саме сюди втікала молода жінка від нелюбого старого чоловіка.

Дітей у Жевуських не було. Що не день, то все більше присікувався граф до своєї молодої дружини. То він вважав, що Марія втікає до парку на зустріч із невідомим лицарем у чорному вбранні, який приїжджає на білому рисаку, то ввижалося графові, що дружина покохала місцевого холопа. Слуги ж радше готові були терпіти удари графського батога, ніж зводити наклепи на улюблену графиню.

У ревнощах старий граф перейшов усі межі. Вже нікого не соромлячись, ходив за Марушкою тінню, випрошував, наче жебрак, кохання – і проклинав кожне дерево у парку, до якого торкалися її ніжні руки. Якось графиня не вийшла у свій улюблений сад на прогулянку. З того дня її більше ніхто не бачив. Округою поповзли недобрі чутки: граф убив свою молоду дружину. Інші стверджували, що він замурував Марію живою у стіні замку, та коли спроваджував до підвалу призупинилась вона на сходах та мовила прокляття. Проказала, що скільки є сходинок додолу, на тім поколінні обірветься рід Жевуських. Оскільки сходинок було 4, то схоже, що прокляття виповнилось, бо через 4 покоління помер бездітний останній представник цього шляхетного роду…

Обережно спускаємося у підвали замку. Тут темно і моторошно. Триметрові стіни приглушують кроки, душать зі всіх сторін. Затамовую подих: здається, поруч ступає хтось невидимий.

У Підгорецькому замку мешкало лише чотири роди – Конєцпольські, Собеські, Жевуські й останні власники замку брати князі Сангушки, а саме Роман, що емігрував до Сан-Паулу (Бразилія), вивіз із собою частину музейної колекції і на її основі створив за кордоном спеціальний музейний фонд.
За однією з версій, тіло графині, замуроване в стінах підвалу, кажуть душа досі самотньо бродить по території замку. А ще в стіні передпокою, що веде до спальні графа, стоїть камін. Цей повністю збережений із XVII століття витвір – дуже дивний. У ньому не передбачено ані місця, де б могли розпалювати вогонь, ані димоходу. На каміні – гравюра голови вродливої жінки. Що всередині – ніхто не знає. Згідно третьої версії, саме тут граф міг замурувати живцем красуню-дружину.

Післі другої світової війни в замку влаштували туберкульозний санаторій, діяльність якого завдала величезної шкоди архітектурній пам’ятці.

10 вересня 2013

75 км. від Львова у селі Олеськи знаходиться найкрасивіший у цьому регіоні Олеський замок. Перші згадки про нього датуються 1327 р. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича – Андрій або Лев.
Розбудована твердиня руським воєводою Іваном Даниловичем. Він розширив замок, перебудував його на кшталт магнатських оборонних резиденцій того часу – в стилі італійського ренесансу, яким він і зберігся до наших днів.
Перед Даниловичами Олеськом з навколишніми селами володіла родина Сєнінських. По смерті одного з них – Петра Сєнінского, його дві доньки Анна та Ядвіга в 1511 р. у Львові провели розподіл батьківського маєтку. Сестри узгодили між собою розмір частин, які включали по частині замку та цілому ряду сіл. Олеський замок був поділений на дві половини: ліва половина дісталась Ядвізі, а права – Анні. Навпіл ділились доходи від замку, міста Олеська, мита з міста, стави і луки, які до нього належали, доходи з пасіки Юшкович. Навпіл були також поділені села, заставлені батьком (очевидно не згадані в заповіті, оскільки не були включені С. Барончем до поданого ним переліку), і село Заложце (тепер Залізці).
Чоловіком Ядвіги Сєнінської став Мартцін Камєнєцький, подільський воєвода. Анна ж була одружена з “Фридрусом” Гербуртом (загинув 1519 р.), у шлюбі з яким мала трьох дочок – Ядвігу, Анну, Катерину і сина Станіслава, що рано помер. Згідно з С. Барончом, дочка Ядвіга вийшла заміж за Єжи Даниловича, а потім за Криштофа Васячинського, Анна – за Марціна Ходоровського, Катерина – за Севастяна Зоравінського. Очевидно, після смерті Анни з Сєнінських Гербурт у 1557 р. в Олеському замку відбувся поділ її маєтку, згідно з яким Даниловичам (Єжи та Ядвізі) відійшла половина замку Олеська, половина містечка Олеська з селами. Через рік, у 1558 р., дійшло до поділу майна і між спадкоємцями Камєнєцьких, згідно якого їх нащадкам Янові і Войцеху Камєнєцьким дістались половина замку і містечка Олеська з селами. Можна припустити, що і Ян, і Войцех перебували у скрутному матеріальному становищі, оскільки зразу ж після проведення поділу заставили свої добра белзькому воєводі Станіславові Жолкевському, а в 1580 р. продали їх йому ж з правом дідицтва Єдиним спадкоємцем Єжи Даниловича був його син Станіслав, а по його смерті – сини Ян та Миколай. Як можна судити з розвитку подій (про що згадувалось вище) Олеська маєтність була успадкована майбутнім руським воєводою, а на той час коронним крайчим Яном Даниловичем. Після його одруження у 1605 р. з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жулкевського Софією, він отримав у посаг за нею викуплену від Камєнєцьких другу частину Олеського замку та міста. Об’єднання в одних руках усього замку та міста водночас послужило початком до перебудови замку, яку відомий дослідник мистецтва М. Гембарович датував 1605–1628 рр. (між датою шлюбу Яна Даниловича з Софією Жулкевською та часом смерті останнього).
Ян Данилович провадив подальшу розбудову свого Олеського маєткового комплексу, заклавши біля 1615 р. на грунті дідичного села Комарова містечко Сасів. Містечко мало потенційно вигідне місце розташування, оскільки стояло на шляху з Галицької Русі на Волинь та Поділля, та, водночас, могло слугувати для захисту місцевих жителів від татарських набігів. У подальшому Сасову було надано магдебурзьке право, встановлені ярмарки в день святого Станіслава у травні та на святого Миколая і Михайла, дні міських торгів визначені у середу і суботу. Для швидшої розбудови містечко було звільнено на 4 роки від усіх публічних податків і на вічні часи від сплати мит, мостового, гребельного. Однак довший час жителі Сасова не могли скористатись з права вибору магістратури, оскільки це вдалося зробити лише в 1637 р., згідно з привілеєм нових власників Олеського маєтку Теофілі з Даниловичів та її чоловіка Якуба Собеського.
Можливо, Ян Данилович придбав і розміщене недалеко від його володінь село Попівці, розмежування якого від власності Макара Ледуховського – села Лідихів – було проведене комісією на чолі з Станіславом Жулкевським у 1609 р.
Після смерті у 1628 р. руського воєводи Яна Даниловича Олеський маєток перейшов до його сина Станіслава. Сам Станіслав на той час перебував на навчанні за кордоном, а після повернення додому, переважно не жив в Олеську (їздив до Варшави, брав участь у війнах з Пруссією та з Москвою), а тому аж до часу смерті 1634 р. управління маєтністю перебувало в руках дружини Яна Даниловича Софії.
Твердиня стоїть на самотній горі висотою приблизно 50 м.

В плані замок незвичний – овальний, з міцними контрфорсами та затишним внутрішнім двориком.
Навколо замку – парк, де в 1996 р. проходив пленер скульпторів. Їхні роботи прикрашають паркові алеї. Чудовий, до речі, контраст модерної скульптури та стародавніх споруд. Спокій споруд все ще бентежать червоні кавалеристи Ковпака, що зависли в стрибку над дорогою ще з 1975 р. Місцеві жителі називають монумент просто – “коні”. В 1990-х роках пам‘ятник потроху розкрадали збирачі кольорових металів, але монумент пережив баддитсько-нужденний період малою кров’ю. Славнозвісні яйця жеребця ще на місці.
Олеський замок вистояв кілька нападів під час монголо-татарського нашестя, і в 1590 році був відбудований Станіславом Жолкевським – польським шляхтичем, магнатом та військовим діячем. Через 15 років замок перейшов у володіння до шляхетної сім’ї Даниловичів. Про це оповідає одна легенда.
Трагічна історія кохання Адама Жолкевського та дочки Даниловича. Син Даниловича, Станіслав, ще молодим загинув у битві з татарами, у воєводи залишились лише дочки – Марціана і Теофілія. Батько хотів видати їх за багатих шляхтичів. Але у старшу дочку закохався Адам Жолкевський, хоч знатного роду, але без багатого спадку. І хоча, їй було байдуже, хто стане її чоловіком, а от батькові ні, він хотів, щоб зять був багатим та мав владу. Жолкевський сватався постійно до дочки Даниловича. Але щоразу діставав від воєводи глузливу відмову. Останню спробу хлопець зробив не віч-на-віч, а при гостях, коли в Олеському замку після вечері сіли грати в карти: «Одного разу під час гри в карти Адам наполягав на тому, щоб йому дали чітку відповідь, щоб припинити страждання… »
Батько, однак не погодився та привселюдно висміяв закоханого. У відчаї Адам Жолкевський вихопив кинджал і простромив собі серце. На той час церква забороняла ховати самогубць на цвинтарі, тіло Жолкевського викинули в болото, яке розташоване було неподалік від замку.
Згодом Марціану видали заміж за полковника Стефана Конєцпольського.
«Поговорюють, що навіть зараз стогін нещасної душі, яка ніяк не може віднайти спокій, можна почути вночі, коли вона блукає навколо замку» – пише Лемко.
Теофілію, молодшу дочку, узяв у дружини краківський каштелян Якуб Собеський. 1629 року в Олеському замку народився їхній син – майбутній польський король Ян ІІІ Собєський.

Існує легенда про народження цього одного з найвизначніших польських королів і полководців. Замок оточило татарське військо та вирувала сильна буря з грозою. Коли бабка повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, щоб його хрестити, вдарив дуже сильний грім, стіл тріснув, і бабка оглухла, а від столу під немовлям відколовся шматок мармуру. Відразу ж з’явилося пророцтво про те, що новонароджений буде незвичайною людиною… Пророцтва переслідували Собеського все життя.

Після смерті Івана Даниловича замок перейшов у спадок чоловікові Марціани Конєцпольському. 1646 року, під час Національно-визвольної війни, замок захопили і розорили козацькі війська та їхні союзники-кримські татари. 1682 року Ян Собеський викупив рідний замок і привів його до ладу. Після смерті короля 1696 року Олесько успадкував його син Костянтин Владислав Собеський, але він не відвідував свої українські володіння.
1718 року Олеський замок і сусідній замок у Підгірцях викупив коронний гетьман Станіслав Матеуш Жевуський, а після смерті гетьмана 1728 роцу їх успадкували його сини: Олеський замок дістався волинському воєводі Северину Юзефу Жевуському, а Підгорецький – Вацлаву Петру Жевуському. Обидва брати добре піклувались про спадок, і для Олеського замку часи Северина Юзефа стали добою останнього розквіту.
1739 року Северин Юзеф Жевуський звів поряд із замком монастир капуцинів святого Антонія. Архітектура монастиря прекрасно поєднується з архітектурою замку.

Ще одна з багатьох легенд стосується монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія неподалік Олеського замку. Колись давно, власне на день Святого Антонія монах, чех за походженням Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли в монастир на відпуст і чудодійне зцілення. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про цей прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Однак кажуть, що дух монаха не заспокоївся.
Народна версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що при житті монах Ян був лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто знайшли його скелет, але за чиєюсь нерозумною витівкою кістки спалили. Цей переказ настільки популярний в Олеську, що його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь ченця під монастирськими стінами.

Северин Юзеф помер бездітний 1755 року, і, за його заповітом, Олеський замок перейшов до брата. Вацлав, що реконструював у той час Підгорецький замок, він вивіз з Олеська до своєї резиденції безліч цінностей, і, таким чином, відродження одного замку стало причиною занепаду другого.
Потім замком володіли родини Зелинських, потім Литинських, занепад посилився. У 1806 та 1836 роках сталися пожежі, а 1838 року замок пошкодив сильний землетрус. Замок був зруйнований і занедбаний. 1891 року в ньому провели часткові реставраційні роботи, після яких у колишній королівській резиденції відкрили сільськогосподарську школу, що працювала до Другої світової війни. 1951 року в замку знову сталась пожежа, а з 1965 року почалась комплексна реставрація, що повернула будівлі вигляд.

Місто Лева овіяне безліччю легенд, і вже давно історики заплуталися між вигадкою та історичною дійсністю. Проте підземне місто під Львовом — не вигадка, бо його ходи збереглися до сьогодні.
А ось історія про те, чому в замку не було води. Безліч разів викопували криницю на Високому замку, але сторож підземного міста щоразу її засипав. Тож воду довелося довозити аж із міста. Тоді король Високого замку почав запрошувати сміливців, аби вони копали криницю, і пропонував великі гроші за цю роботу. Але чутки про сторожа розлетілися дуже швидко, і всі боялися братися за цю роботу, щоб не розлютити його.
Якось про це почув бідний хлопець. Він був закоханий у дівчину, але не міг із нею одружитися через свою бідність. Тож погодився викопати криницю, бо це був єдиний вихід із такої складної ситуації. Тільки хлопець почав копати, як почув голос: “ Чого тобі треба?” Обернувся, а перед ним стоїть дідусь. І хлопець розповів йому про свою недолю. “ Добре, — відповів сторож підземного міста. — Я дозволяю тобі копати, але доки ти копатимеш, доти тобі не можна промовляти ім’я своєї коханої ”. Хлопець погодився і почав копати. Копав не один день. Важка була праця. Весь час він уникав зустрічі зі своєю коханою, аби ненароком не назвати її ім’я. Коли вже почала виступати вода, дівчина вирушила шукати його. І знайшла. А він підняв голову, побачив кохану й радісно вигукнув її ім’я. І враз криницю засипало. Відтоді нікому не вдавалося її відкопати.
Підземелля замку використовували як в’язницю: відомо, що після 1410 р. та сиділи полонені тевтонці, захоплені під Грюнвальдом. В 1559 р. тут відбувалась ув’язнення нещасна Гальшка Острозька.

У 7 столітті за проханням дружини українського князя Лев Даниловича, було збудовано греко-католицьку церкву Святої Євхаристії у готичному стилі. Навколо споруду почалась війна, все дійство розпочалось через наречену Гальшку Острозьську. Тому що, вона  не хотіла виходити заміж за Лукаша, та ховалась за стінами костелу. Протягом воєнних баталій вся торгівля у Львові була призупинена. Король був розлючений такими діями наказав зупинити війну. Кий від монастиря був перерізаний. Врешті-решт Гальшку було видано заміж за Лукаша.

Лев, для якого Данило Галицький побудував Львів, був готовий іти в бій. Територія його земель опинилися між польським молотом і татарським ковадлом. Тож щоб урятуватися від набігів жадібних до здобичі татар, Лев 1270 року споруджує львівський замок. Ось як це описує літописець: “ Побачивши на самому кордоні своїх володінь круту гору, захищену знизу немовби кільцем вкритих лісом долин, він негайно наказав побудувати на вершині фортецю зі зрубаних на тому ж місці дерев, оточити її загородами й міцним частоколом. Він наказав також розмістити у внутрішніх спорудах регалії княжої влади, замкову скарбницю, військову здобич та арсенал і вирішив перенести свою княжу резиденцію на цю гору, з вершини якої відкривався краєвид…” Так з’явився Високий замок. Лише одну зиму зимував князь у збудованому замку. Нашвидкуруч споруджена будівля погано захищала від холоду. Тож вирішив князь влаштувати собі резиденцію десь нижче. У заболоченій місцевості він побудував інший замок — Низький, а Високий замок, у якому були заховані скарби, охороняло багато вартових. Інші княжі прислуги: княжа свита, домашня челядь, дружинники й усі придворні (щоб швидко виконувати накази правителя) поселилися між Високим і Низьким замками. Це було перше підзамче поселення у Львові. Досі та частина міста називається Підзамче. Замок був побудований із дерева, тому загарбники зруйнували його дощенту. Проте замкова гора не стояла довго пусткою. Близько 1360 року польський король Казимир ІІІ на місці колишнього князівського форпосту відбудував Високий замок. Фортифікація була розташована на крутій скелястій горі висотою майже триста метрів. Замок був добре захищений. Протягом трьохсот років різні війська й нападники намагалися взяти його штурмом — усе намарне.

Лише 1648 року замок захопив загін козаків на чолі з Максимом Кривоносом.

Від виснажливих битв будівля втратила свою надзвичайну оборонну здатність, тому 1672 року її легко захопили турки. Фортифікація руйнувалася й надалі. У кінці ХVІІІ століття її почали розбирати, а будівельні матеріали використовували для спорудження будинків і доріг. У 70 роки ХІХ століття розібрали рештки фортифікаційної споруди. Після пожежі 1381 року Низький замок знову відбудували з дерева, кам’яним він став після пожежі 1565 року. У Низькому замку був підписаний важливий історичний для Польщі документ, згідно з яким скасовувалася спадкова влада у тій країні.

Під час нападу шведів на Львів шведський король Карл ХІІ тимчасово влаштував у замку свою резиденцію (є свідчення, що він перебував у Високому замку). Низький замок проіснував до 1802 року.

У 1853 саме у Львові винайшли першу у світі гасову лампу фармацевти Йоган Зег та Ігнаци Лукасевич.

В давні часи у Ратуші не раз бачили привида. З’являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами і сходами. Нічна сторожа перелякано хрестились…

Колись львівські судді засудили на муки катівні та кару смерті невинного чоловіка. На обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: «ПАМ’ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА». Кожен хто брав до рук лавничу книгу відразу чув, як мороз по шкірі йде. Добре подумайте, перше ніж приректи когось на тяжку кару.

29 жовтня 2013

15 квітня 1540 року — пов’язаний із королівським дозволом на спорудження замку. Будівництво замку тривало 8 років і завершилося у 1548 році.

Нічний Тернопільський замок. Ось такий він.

Право на володіння територією сучасного міста та спорудження замку надав король Сигізмунд І великому короному гетьманові Яну Тарновському.

Ця фортифікаційна споруда мала перекрити шлях наїзникам на широких просторах від Теребовлі до Буська, де на той час не було жодного великого укріплення. У зв’язку із значними витратами на будівництво місто звільняється від багатьох податків. Замок було згодом укріплено Яном Тарновського – Христофор. Немало коштів у добудову і розширення замку також Томаш Замойський, який отримав місто як придане дружини Катерини, дочки відомого українського культурного діяча і мецената князя Костянтина Острозького.
Основною замковою спорудою був житловий палац, через природне розташування замку звели різноповерховим: окрім 3-х основних поверхів (було видно з боку міста) — 2 підземних, що відкривалися з крутого берега ставу 2-а рядами бійниць.

У першій половині XVII століття фортечні укріплення Тернополя мали форму прямокутника. З боку міста замок був захищений глибоким ровом, валом, укріплений дубовим частоколом. Із заходу його омивали води штучного ставу, створеного 1548 року. Вали проходили в районі сучасних вулиць Танцорова, Багатої, Руської, Валової, Грушевського; замикалися на став. На відрогах валу стояло дві оборонні вежі: Кушнірська — над ставом, неподалік Воздвиженської церкви, Шевська — на краю заплавних лугів, приблизно в районі теперішнього парку ім. Тараса Шевченка. До замкового палацу існувало сполучення через навісний міст, в’їзну браму.
Розташування замку над ставом спричинило його різноповерховість: із заходу мав додаткові поверхи казематів, складів, у підмурівках були бійниці; знаходилася в’язниця. Поруч знаходилися інші споруди: пекарня, кухня, стайні. Замковий арсенал (розміщувався в оборонних вежах) мав гармати, гаківниці, мушкети, порох, ядра, олово. Для оборони замку утримувалася невелика залога. Великий дитинець використовувався для вимуштровування солдатів.
Впродовж всієї своєї історії Тернопільський замок часто піддавався різним нападам і руйнаціям. Ще під час будівництва, у 1544 році, татари вже намагалися напасти на місто, проте завдяки захисту міського ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Серйозних руйнувань зазнав замок у 1575, 1589, 1672, 1675 роках.
Після турецького нашестя 1675 року замок лежав в руїнах, лише на початку ХІХ ст. граф Ф.Коритовський переробив замок під палац, для чого були знесені укріплення, вежі і брами, а будівля оточена звичайним муром. Поряд спорудили т.зв. Новий Замок з сірого пісковику (не зберігся). На місці давніх воріт поставлено два кам‘яних пілони в єгипетському стилі, які були оздоблені левиними масками і завершувалися кулями (не збереглися). У 1810-1815 під час перебування Тернополя у складі царської Росії, в замку відкрили казино. У 1843 році замок віддали під казарми.
Спалений 1917 року під час І Світової, замок довго лежав в руїнах. Під час Другої світової війни Тернопільський замок був сильно пошкоджений, однак його все ж відбудували. У стінах замку розмістили спортивну школу, яка знаходиться там до сих пір.

Надзвичайні місця Тернополя.

Сантехнік, що розмістився прямо на тротуарі.

Пам’ятник Соломії Крушильницької, відомої співачки початку 20 століття.

Пам’ятник присвячений роману Г. Уэллсом “Человек-невидимка”

Пам’ятник щасливому 12-му стільцю із сатиричної книги Ільфа і Петрова “12 стільців”

Скульптура лави, яка називається “Випадкова зустріч”

Скульптура композиція “Пара лелек” встановлена в центрі Тернополя. Ця триметрова скульптура з бронзи у вигляді двох лелек, що сплелися над гніздом, у якому лежить сповите немовля. Композиція є символом родини, молодості, добра та щастя.

17 жовтня 2013

Луцький замок зображений на національній грошовій банкноті вартістю 200 гривень.
У перше згадується місто в Іпатіївському літописі, як місто Лучеськ. Лучеськ – від слова лук, тобто «колін, вигин ріки».
Існує легенда, що діялося те дуже-дуже давно. Тоді, коли не було ще міста Луцька. Глухі ліси стояли над берегами Стиру. Був чудовий літній день. Понад берегом невисокий білявий хлопчина на ймення Луцько пас худобу. Раптом бачить він, а по Стиру пливе діжка. Цю знахідку витяг він на берег і заніс додому. Вдома батьки розбили бочку і знайшли в ній шмат шкіри з якимись написами. Ніхто не міг їх прочитати. За декілька днів прибули люди з Перемиля, що допитувалися, чи не знайшов, бува, хто бочку в Стиру. Бо у тій діжці мали бути документи на право заснування міста. Ці люди бажали перебратися з Перемиля, щоб покінчити зі чварами. Пастух віддав їм діжку з паперами. Місто назвали Луцьком на честь молодого пастушка. А Перемильчани жили в Луцьку в злагоді та мирі.
Побудований замок литовським князем Любартом, замок зберігся до наших днів без значних змін. Він є єдиною в Україні архітектурною пам’яткою доби Великого князівства Литовського.
Історія великого кохання, яке подарувало місту замок, зародилося воно у ХІІІ столітті між литовським князем Любартом та луцькою княжною Бушею, дочкою Лева Юрійовича, останнього з роду Данила Галицького. Одружившись з волинською панянкою, Любарт отримав у спадок місцевий замок. Заради дружини литовський князь і взявся його розбудовувати (раніше там були лише дерев’яні укріплення). Кам’яницю зводили не один рік. Мало бути три вежі – наче символи Віри, Надії та Любові, а посередині – церква Івана Богослова. На жаль, Буша не дожила до завершення будівництва. Померла молодою, не залишивши Любартові нащадків. Князь безмежно тужив через втрату великого кохання. Переповідають, з ним коїлися дивні речі. Скажімо, щоразу навесні, коли дівчата збирали на луках квіти, плели вінки і залишали на полях, Любарт поночі ходив їх збирати і клав на могилу Буші. Дарма, що потім у нього була друга дружина, діти… Любарт дуже шанував пам’ять про померлу княжну. Її могила завжди була заквітчана. Тож мурами фортеці не гуляє привид – душа Буші заспокоєна.
Про силу любові говорить також інша легенда. Якось місто оточили вороги. Облога була довгою, городяни залишилися без харчів, води, і були приречені на смерть. Тоді з брами вийшла жінка (за одним із переказів, то була Буша). Вона тримала в руках два вінки. Вороги раділи, сподіваючись, що то їм виносять ключі від міста разом з “лаврами” – вшанувати переможців. Насправді ж у квітах ховалися ножі. Княжна убила ними воєначальника, який вийшов її зустрічати. Жахнувшись від такої сили любові до свого краю, вороги відступили…

Якось, коли чергова навала оточила місто і з метальних машин посипалися на Луцьк не лише кам’яні брили, а й смолоскипи, які спричинили великі пожежі, люди зібралися у церкві Івана Богослова – молитися про заступництво. Вітер повернув в інший бік – і каміння посипалося на голови татар.
У стінах Луцького замку побутує й інша легенда. У часи правління литовського князя Любарта жила в Луцьку дуже вродлива дівчина Оксана. Її сподобав собі комендант замку. Вона ж не хотіла його кохання. Тоді він викрав дівчину, поглумився над нею, а потім віддав солдатам. Дівчина погрожувала, що розповість усім про нелюдську поведінку коменданта та солдатів усім довколишнім, подасть на них до суду – солдати розрубали її тіло на безліч частин і кинули в річку Стир. Не пожаліли вони і батьків Оксани – убили і теж кинули в річку. І після того в замку з’явився привид. Спочатку це була просто пляма невизначеної форми, яка вночі пересувалася замком. Із часом ця пляма набувала все чіткіших обрисів: дівчина знаходила розрізнені частини свого тіла, і з часом у привиді легко впізнавали постать збезчещеної дівчини. Між першою та другою світовою війнами у замку стояв військовий гарнізон. Військових, які несли варту вночі, на ранок знаходили мертвими, із спотвореними обличчями. Кажуть, що то привид по ночах блукав замком, відшуковував чоловіків і знищував їх. Перед другою світовою війною в образі дівчини-привида бракувало лише персня на руці. Розповідають, що і сьогодні цей перстень можна знайти на вулицях Луцька або купити на ринку за безцінь. Він легко приходить до рук, але нічого доброго своєму власникові не приносить, крім нещасть і смерті. А востаннє дівчину Оксану бачили на стіні Луцького замку вже після II світової війни, десь у 50-х роках минулого століття. Вона стояла на мурі та кликала своїх батьків, а їхні страшні голоси звучали їй у відповідь від річки. Можливо, вона втомилася щоночі блукати підземеллями замку – і пішла до своїх батьків.
Легенда про підземелля розповідає, що підземні ходи під Луцьком з’єднували колись старе місто із Шепельським і Жидичинським городищами, Олицьким замком та іншими укріпленнями навколо нього. Місцеві мешканці стверджують, глибина підземелля є більшою аніж два поверхи. Як відомо, в ті часи, майже під кожним будинком, а тим паче, під замками чи фортифікаційними укріпленнями, наявність підземних ходів була обов’язковою з метою захисту та самооборони. Також існував хід від замку до річки, що давало змогу поповнити запаси прісної води навіть під час облоги. Однак ці ходи були дуже вузькими, двоє жителів, які йшли назустріч один одному, не могли розминутися. Старожили, які провели дитинство у Луцьку, залюбки діляться своїми спогадами, розповідаючи про величину та довжину підземелля, яке тягнеться далеко за межі міста. Побутує розповідь, що від костелу у підземеллі йшло в різні боки два ходи. Один під землею до Забороля, і до того ж був настільки широкий, що по ньому міг би проїхати автомобіль. Коли споруджували приміщення для «Риббази», підвали було знайдено, однак ходи замурували цеглою. Існує ще і третій ярус підвалу. У Середні віки там катували людей. На стелі були прикріплені ланцюги із кайданами, під ними — вогнище та решту знарядь для тортур. Були ще кімнати, викладені черепами. У них єзуїти тримали своїх полонених. А ще було знайдено кімнату, наповнену черепами. Кажуть, що і привид живе у тому підземеллі. Про привида багато розповідають очевидці, які займаються дослідженням Луцького підземелля.
Одна з основних таємниць підземелля – великий склеп молодої дівчини на ім’я Магдалена, яка померла у віці 19 років. Причина такої передчасної смерті лишається невідомою. Немає також відповіді, чому склеп з тілом знаходиться саме в підземеллі. Цікавим є те, що відвідувачам не вдається сфотографувати склеп тому, що на знімку залишається лише біла пляма. Багато жителів розповідають, що привид дівчини ще й досі блукає підземеллям.
Цікавою та захопливою є легенда, яка розповідає про захований скарб у мурах замку. Давно то діялось, ще коли орди кочівників нападали на наші землі, палили села, руйнували міста. Не минули набіги й Луцького замку. Мужньо боролись лучани. В одному з боїв поранили князя. Помираючи, він звелів зібрати всі коштовності, заховати в замкових мурах і закляв їх: «Скарб принесе нещастя тому, хто знайде його й захоче приберегти для себе. Він повинен служити лучанам». Подейкують, що й донині тут знаходять коштовності. А того, хто натрапить на скарб і присвоїть, переслідуватимуть невдачі доти, доки не віддасть його на благо міста.
Покровителем Луцька є Святий Миколай. Він відомий на весь світ добрими ділами та бажанням допомагати людям. Саме тому Луцьк славиться як гостинне та затишне місто. Повість «Повісті минулих літ» розповідає: «А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І коли Куремса, прийшов до Луцька, то не міг перейти ріку Стир. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати, але бог чудо вчинив і святий Іоанн Златоустий, і святий Микола Мирлікійський: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав камінь, то вітер повертав каменя на татар. Вони все одно далі сильно метали на городян, і зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле».
У сім’ї лучан хворіла дитина, фактично уже помирала. Якась ворожка нашептала батькам: принесіть сина в замок Любарта і залишіть там на ніч. Поклали дитя в уламок старого дзвона, а вдома голосили до світанку, боячись, що добровільно прирекли маля на загибель. Коли вранці прийшли забирати “тільце”, побачили, що хлопчик здрастує. Малюк перестав хворіти!
Сам замок побудований із цегли, а не каменю, що характерно для українських твердинь. Любарт значно перебудував замок, додатково писиливши його лінією міських укріплень. Міські укріплення називалися Нижнім, або Обхідним, замком, а ядром бойової потужності, звичайно був князівський Верхній замок, що розташований на пагорбі над річкою Стир і складається із трьох веж, сполучени потужними стінами. Вежі замку відрізняються одна від одної: кожна мала свої призначення та назву – Любортова, Стирова і Владича.
Найвідоміша з них – Любортова в’їзна вежа. У нижньому ярусі є арковий проїзд, а вершину прикрашає корона зубців, яка надає й вежі та усьому замку величного вигляду. Спочатку в’їзд до замку розташовувався вище рівня землі: до нього вів підйомний міст, який у разі нападу ворогів прибирали.
Князівські палати розташовувалися у Владичій вежі, а в наші дні тут розмістили унікальні музеї: «Дзвони Волині» й «Арсенал» – колекція старовинної зброї. Від річки Стир походить назва Стирової важі, яка нависає над її водами. Між нею і Любортовою вежею розміщувався князівський палац, замість якого 1789 року побудували шляхетський будинок.

Кажуть, що кожен мандрівник, який завітає до Луцька, матиме неабияку вдачу у житті. Тож коли Ви в’їжджаєте до міста, зробіть фотознімок на фоні В’їзної вежі Любарта. І обов’язково візьміть до рук 200-гривневу купюру. Від цього часу Ви забудете, що таке безгрошів’я – і саме такі грошові знаки будуть «розмножуватися» у Вашому гаманці.

22 листопада 2013

Острог — місто обласного значення в Україні. Назва походить від його розташування на завороті річки Вілії, де утворюється гострий ріг. Існує ще одна версія етимології Острога: пагорб Замкова гора, розташований у місті, був оточений дерев’яною огорожею, яка складалася з загострених зверху колод — острог. Відоме з 1100 року. Статус міста з 1795 року. Місто обласного значення з 1995 року. Найважливішою архітектурною домінантою міста є замок князів Острозьких – справжня перлина давньоруського фортифікаційного мистецтва (вул. Замкова, 5). Замок розташований на відносно невеликому (0,7 га) овальному майданчику на пагорбі. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна та східна сторони замку виходили на крутий схил більш як 20-метрової висоти, а північна та західна частини відділені від міста глибокими ровами на основі колись існуючого яру. В ансамбль замку входять сьогодні чотири основних будівлі: житлова оборонна вежа – “Вежа мурована”, Богоявленська церква, башта Нова та дзвіниця більш пізньої забудови (1905 р.). Його перші дерев’яні укріплення, збудовані ще в домонгольські часи, були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Та вже в першій половині наступного століття перший історично відомий князь з династії Острозьких – Даниїл (помер близько 1386 р.) – відновлює на Судовій (замковій) горі зруйновані споруди. Пізніше вони не один раз добудовувалися та перебудовувалися, та все одно зберегли суворий вигляд середньовіччя. Рід князів Острозьких, які володіли містом майже без перерв з 14 по 17 ст. і були одними з найбагатших та найвпливовіших українських магнатів, заслуговує на увагу і історика, і туриста. Даниїл відомий своїми щедрими пожертвуваннями місцевим храмам, він же смертельно поранив в битві королівського гетьмана Войцеха Целея. Його старший син Федір (помер бл. 1441 р.) розширив острозькі володіння, боровся на стороні Яна Гуса проти Тевтонського ордену, сам воював з своїм загоном в Грюнвальдський битві в 1410 р. Василь Федорович Острозький (Красний) (помер до 1461 р.) теж розширював володіння, був приятелем великого князя литовського Казимира Ягеллончика. Саме він збудував багато чого в Острозі, Дубно та інших волинських містах. Його онук – литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький – прославився перемогами над татарами. Він заснував татарське передмістя з в’їздною баштою, де поселив взятих в полон татарів. Найзнаменитішим же був його молодший син – Костянтин-Василь (1526 – 1608 рр.). В 1550 р. він став володимирським старостою, в 1559 р. – київським воєводою, а після Люблінської унії ще й коронним сенатором. Це був успішний правитель та сміливий полководець, який всіляко підтримував православну церкву, розвивав українську культуру та книгодрукування. Він був настільки багатим, що навіть ходив вираз: “багатий, як Острозький”. Було у князя Василя-Костянтина Острозького три сини – Олександр, Костянтин і Іван, якими вельми пишався, бо бачив в них продовжувачів свого славетного княжого роду. Всі вони були відважними і кмітливими. З дитинства об’їжджали самих диких і воронктих коней, прекрасно володіли зброєю і не раз нюхали порох у військових виправах батька, на які той брав їх із собою. Але трапилась біда, і двое з них померло при загадкових обставинах, в зовсім молодому віці. Загадковим і дивним було те, що після смерті княжича Костянтина рівно через рік, в той самний день, число і навіть годину, помер княжич Олександр. З цього приводу серед народу ходили різні чутки, але найбільш поширеною з них була та, яка твердила, що смерть синів була справою рук єзуїтів. Так це, чи ні – важко судити, більш того – стверджувати. Після цієї трагедії вся любов і турбота князя була перенесена на Івана, тепер уже єдиного продовжувача і спадкоємця роду. Він отримав блискучу освіту. Спочатку його навчали професори Острозької Академії, а потім він довго подорожував по країнах Західної Європи, де здобував нові знання і підвищував свою військову майстерність. Багато років провів у Відні, при дворі австрійського імператора Максимільяна, де пізнавав тонкощі європейської дипломатії. Саме тут, у Відні, піддавшись облудним намовам єзуїтів, непомітно для самого себе, опинився в майстерно розставлених ними тенетах, з яких майже ніхто і ніколи не виплутувався. Хіба що після смерті. Під їх впливом відцурався від віри і мови батьків, від свого народу та перетворився в звичайного відступника, ставши м’яким воском в руках отців, з якого могли ліпити все, що завгодно. Єзуїти багато чули про круту вдачу князя Василя-Костянтина. Добре знали, що він був ревним захисником православ’я і стояв незрівняно вище всіх вельмож і навіть короля, а в своїх володіннях, які займали майже половину України, не давав їм розгулятися і проводити в життя загарбницьку політику римського престолу. Такий князь не влаштовував єзуїтів. Для здійснення їх задумів потрібний був зовсім інший – м’який і податливий, і таким став Януш – колишній княжич Іван. Через декілька років, після повернення Януша в Дубне, до старого князя в Остріг долетіли слухи про відступництво сина, але князь не надав їм віри і сприйняв, як зловтішний жарт своїх недругів. Минуло ще трохи часу, і чутки підтвердились. До цього спричинився сам Януш, який все розповів під час розмови з о. Дем’яном – сповідником князя. Дізнавшись про це, під вечір наступного дня князь терміново прибув у Дубне і негайно викликав до себе сина, який щойно повернувся з ловів. Стримуючи гнів і роздратування, зажадав, щоб той негайно порвав з єзуїтами і повернувся в лоно православної церкви, але Януш категорично відмовився виконати вимогу батька. Реакція князя не забарилась. Він встав, сплеском долонь викликав сторожу, якій наказав відпровадити сина в підземелля замку і тримати його там доти, доки Януш не погодиться виконати його волю. Крім варти, доступ до Януша мав ще отець Августин, який щиро вірив в те, що з його допомогою молодий княжич все зрозуміє і повернеться до віри батьків. Минув рік. Всі намагання о. Августина виявились марними. Не допомогли ні бесіди, ні докази, ні звернення до сумління. Надто глибоко вкорінився фанатизм, прищеплений єзуїтами. Всупереч здоровому глузду, Януш стояв на своєму. Непослух і впертість сина все більш і більш турбували князя і не давали йому спокою. В час однієї з безсонних ночей, вкрай стомлений важкими думами, Василь-Костянтин залишив палац і в супроводі двох слуг, що несли смолоскипи, спустився в каземати, в яких ув’язнювався Януш. На місці він побачив жахливу картину, як його, непокірний син, наче якась непотріб, брудний і обірваний, валявся на голій землі разом із злочинцями. Від побаченого князя взяв жаль, але це в першу хвилину, бо вже в другу, охоплений люттю, вихопив меча і заніс його над головою сина. Ще мить, і відсічена голова покотилася б геть, але Януш, який прокинувся від світла і потріскування вогню в смолоскипах, спритно зірвався на ноги і лівою рукою схопився за батьків меч, а правою витяг з піхов свого і, простягаючи його батькові, промовив: – Твій меч, багато разів збризганий ворожою кров’ю, не годиться, щоб ним проливали власну. Візьми мій меч і мою голову! Я готовий перенести тисячу смертей за мою віру. На що відповів князь: – Ні, в тобі не залишилось і краплини нашої крові! Ти її продав чужинцям разом з вірою. Віднині ти – жалюгідний раб і сміття без роду і племені! Сказавши це, князь вклав свій меч у піхви і залишив каземати. В цю ніч Василь-Костянтин багато передумав і переглянув частинами все ним пережите. Перед очима, крок за кроком, промайнуло його довге життя. Це була ніч прозріння, в час якої він зрозумів, що був надто толерантним до ворогів своїх, які, скориставшись цим, підрубали коріння його роду, що в якусь мить, захоплений справами, втратив контроль над вихованням сина і невільно передав його в руки душеловів. В цю ніч він також усвідомив страшну істину, що нікому продовжити справу його життя, бо той, хто мав це зробити, став на шлях зради і відступництва. Та самому лячним було розуміння того, що на цьому припиниться і вигасне старовинний український рід князів Острозьких, але десь, в глибині думок, пробивалась іскорка надії, що, все зроблене ним, буде збережене і продовжене народом. Тоді він не знав, бо про це не дано нікому знати, що в день, коли покине цей світ, жалібно загудуть і застогнуть всі дзвони кафедрального собору на Замковій горі, що цей зойк жалю і стогін розпачу підхоплять всі дзвони Волині і відлунням відіб’ються по всій Україні. Він не знав і того, що мине дуже мало часу, і з “ласки” Януша та внучки Анни будуть пограбовані й осквернені батьківські святині, зникнуть друкарні і славетна Академія, а сам Остріг перетвориться в руїну і груду згарищ. Але пройде час, і знову, як колись бувало, з попелу відродиться його любе місто, на віки утвердиться його ім’я, як справжнього сина своєї Вітчизни. Найдавніша споруда фортеці – “Вежа мурована” (так її названо в акті від 1603 р. про розділ маєтків князя К.-В. Острозького поміж його синами). Перші камені в її фундамент поклав ще Даниїл Острозький. Розміщена вона біля південно-східного рогу замкового пагорба. Це досить рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. В нижньому ярусі споруди зберігалися різноманітні припаси, тут же було зроблено глибокий колодязь. Верня частини башти – результат пізніших перебудов ХІХ- початку ХХ століть.

Вже після ремонтних робіт в 1913 – 1915 рр. приміщення було пристосоване під музей з бібліотекою. Сьогоді в 9 залах музею – досить цікава експозиція Острозького краєзнавчого музею. Раджу завітати – там також є такі потрібні туристу речі, як буклети та книжки про історію міста та околиць. В кількох десятках метрів від Вежі Мурованої – Богоявленський собор, типовий зразок хрестовокупольної системи, такої популярної в домонгольській Русі. Коли саме з’явився цей храм, іторикам невідомо. Припускають, що ще за часів Василя Красного. Церква була частиною оборонних споруд міста: для цього її північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з’єднано з фортечними стінами. В нижній її частині з’явилися бійниці, в верхній – досить широкий уступ для вартових. Після переходу місцевих князів в католицизм Богоявленський храм було піддано анафемі. Церква більш як 200 років стояла пусткою і до середини ХІХ ст. перетворилася на руїну. Лише в 1886 р. почалася реконструкція храму за проектом архітектора В. Токарева. Відновлення, в ході якого була збережена лише північна стіна з бійницями, було завершено в 1891 р. “Копія ” в натуральну величину зберегла основні пропорції трьохнефного, чотиристовпного п’ятиглавого храму, характерного для давньої Русі. Та пропорції i деталювання фрагментів церкви, особливо глав, були помітно порушені. Витягнулися вгору барабани, зникли готичні елементи декору зовнішніх стін, з’явилися натомість деталі в модному на той час “візантійському” стилі. Помітно стала довшою апсидна частина, біля зхідного входу з’явилась невеличка прибудова. В інтер’єрі був встановлений масивний “візантійський” іконостас роботи петербурзьких майстрів. Стіни покрили розписами (зараз забілені). В 80-ті рр. ХХ ст. куполи позолотили. Зараз храм виглядає, як на мене, ЗАНАДТО новеньким. Можливо, багатство кольорів на фасаді тому сприяє.

Надбрамна дзвіниця пояснює таємничу природу звуку дзвонів. Як виявляється, в острозькій церкві були срібні дзвони. Коли їх відливали, то у сплав упала донька майстра. З того часу, коли б’ють дзвони, то чути плач. Дзвони ці знищені під час великої острозької пожежі. Уцілів лише один дзвін, але і його вивезли з Острога в глиб Росії під час евакуації міста у 1915 році. До Острога дзвона більше не повернули. Дзвін був виготовлений в Острозі. Майстерня стояла неподалік.

В південно-західному куті замкового подвір‘я знаходиться третя пам‘ятка ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти. Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.   Зразу біля замку, відділений від нього глибоким ровом, витягнувся невеликий прямокутний сквер. Тут встановлена в 1978 р. невелика стела, присвячена 400-літньому ювілею Острозької академії. Саме тут колись знаходилась скромна будівля, під дахом якої вийшли в світ знамениті видання Івана Федорова – “Азбука”, Острозька Біблія (творча вершина Федорова).

Серед архітектурних пам‘ятників Oстрога Луцька брама займає особливе місце. Протягом довгих років слугувала вона як важливий захиний пункт в західній частині міських укріплень з сторони Луцька, одночасно виконуючи функції міських ворут та бойової башти. Остання обставина зумовила своєрідність її об‘ємної побудови. Внутрішня стіна з боку міста була з‘єднана з лінією оборонних стін, тоді як весь інший об‘єм виступав назовні, створюючі ідеальні умови для флангового обстрілу під час осади. Зараз тут – музей стародруків, колекція книжок вражає як на масштаби міста.   Піднявшись від Луцької башти ще вище, до верхньої площадки Красної гори і потім звернувши направо по крутому спуску, можна вийти до Татарської башти – наступного важливого оборонниго пункту міста. Назву башта отримала від сусідства з Татарським передмістям. Це був головний міський вхід з сторони Корця та Звягеля. Башта досить схожа на Луцьку браму, та збереглася до наших часів набагато гірше. Всередині – щось на зразок безкоштовного громадського туалету, жителі будинків, які розташовані біля вежі, використовують її за СВОЇМ призначенням, даху немає, споруда виглядає – і тхне – жахливо. Історія не зберегла імен архітекторів, що звели Луцьку та Татарську браму, та безсумнівно те, що майстри ці наочно були знайомі з давньоримською архітектурою. Бо як інакше пояснити надзвичайну композиційно-пропорційну схожість острозьких будівель з величною спорудою гробівця Цецилії Метелли в Римі (кінець І ст. до н. е.), що, мабуть, була прообразом острозьких твердинь.

В дворі по сусідству із замком стоїть друкарський верстат.

 На передньому плані стоїть пам’ятник князям Острозьким – Костянтину (він із мечем ліворуч), Федору (в центрі із німбом над головою) та Василю-Костянтину (справа із книжкою). 

Тайна підземель. Там, де знаходиться вулиця Гальшки (раніше називалася також Удільною), тягнуться довжелезні підземелля. В них заховані незліченні скарби. Тільки треба вміти їх розшукати і підійти до них. (В цьому переказі є зерно правди: під вулицею Гальшки, в напрямку Межиріча, проходить старий підземний хід, який майже весь обвалився. Є люди, які в кінці ХІХ ст. Сміливо спускалися в нього і проходили кілька десятків сажнів. Ця легенда спонукала неодноразово окремих сміливців шукати там скарби. В 80-х роках минулого століття кілька острозьких міщан знайшли горщик із старовинними монетами на території так званих «уділів»- старої садиби Яблоновських. Знахідку у них забрала поліція і передала у монетний двір Петербурга.   Є легенди про розгалужену сітку підземних ходів під Острогом. Усі вони зараз затоплені, а розкопки не ведуться з причин нестачі коштів. Наприклад, історики майже переконані, що від замку князів Острозьких є підземний хід до Свято-Троїцького Межиріцького монастиря-фортеці, що знаходиться за чотири кілометри від Острога. Побудований у XV столітті, він був родинним монастирем князів Острозьких. Є різні версії щодо підземних ходів, але жодна з них не може бути ні заперечена, ні підтверджена до того часу, доки не стануть до роботи професіонали-археологи.   А в народі тим часом з’являються легенди… В кінці XVII — на початку XVIII століття єзуїти прагнули відкрити таємницю острозьких підземель, але хто заходив туди, більше ніколи не повертався. І тут був присуджений до страти через повішення молодий хлопець-злодюжка. Йому запропонували спуститися в підземелля, а якщо повернеться — подарують життя. Домовилися обв’язати його мотузкою. Дали факел. Обумовили знаки подачі інформації: якщо трапиться щось — смикнути раз за мотузку, якщо спускатиметься на ще один поверх вниз — двічі, а якщо треба його тягнути доверху — смикнути тричі. Довго він ішов. Смикав за мотузку. Єзуїти нарахували шість поверхів. Аж тут мотузка страшно засіпалася. Ледве живого витягли доверху, але вже не зовсім хлопцем… До мотузки був прив’язаний старий сивий дід, на якого перетворився хлопець. Довго відходжували його, перш ніж він зміг сказати хоч слово. Нарешті його запитали: «Що ти там бачив? Куди ж вони ведуть?» Та у відповідь почули лише глухий, майже потойбічний голос: «Можете мене повісити, але що бачив — не скажу».   Тоді двері в підземний хід вирішили замурувати, але це ніяк не вдавалося зробити. То робітник помре, то цегла зникне, то цемент розлазиться, як джем. Двері забили, а під час Другої світової кинули в підземелля бомбу. Вхід завалений, але далі — чисто. В цьому переконані ентузіасти, які вірять, що колись вони все-таки потраплять вниз і знатимуть, куди ж вони ведуть…       Вічні скарбошукачі. У вежі, на Судовій горі, заховані від людських очей, глибоко в землі незліченні скарби. Раз в рік у підземеллях Вежі чути стукіт та шум із землі, яку розкопують. Це копають скарбошукачі, які багато-багато років назад були засипані під час роботи. Вони оживають у річницю своєї смерті на кілка годин. Та саме тоді, вони намагаються відкопати себе, але це їм не вдається, бо тільки вони докопують, то настає північ і розкопана земля осипає їх знову.   Легендарний ненажера. Далі оживає ще одна легенда – про ненажеру Богдана Сусла, секретаря Януша Острозького, кажуть що, він їв за тридцятьох, і все одно був худим.   Отже, в Острозі жив колись ненажера, якого в цілому світі не знайти. Вола з’їдав майже за один раз. Бочку вина випивав як чарку. Одного разу побився об заклад, що вип’є бочку меду. Викотили йому із княжого льоху бочку меду – він випив та хвастається, що ще вип’є. Ненажера і другу випив. Захмелівши, знову хвастається, що третю вип’є. Але прийшов йому кінець, як тільки зробив ковток із третьої бочку.   Віртуозний музикант. В Острозі жив колись музикант. У нього була скрипка незвичайної форми. Ніхто не міг змагатися з ним у майстерності гри. Жив він на одному із бельмажських хуторів – був диким – під час зустрічі з людьми нікому не кланявся, ні з ким не розмовляв. Грав вечорами, і тоді всі сходилися його слухати, стараючись стояти в тіні, щоб він не помітив слухачів. Як тільки побачить, його слухають, то перестане грати. А коли він помер, всі побачили, що це була не скрипка, а шматок дерева. Так люди ніколи й не дізналися, як на ньому грав віртуозний музикант. Ось таке було і такі справи вершилися в Острозі у давнину!   Без сумнівів, що легенда ця про відомого скрипаля Гесснера, який приїхав до Острога на запрошення К.К. Острозького з Німеччини і отримав на Бельмажі великий земельний наділ. Він швидко став найулюбленішим придворним музикантом при дворі старого князя.Спогади про цього скрипаля зустрічаються досить часто.   Жертва інтриг магнатських. Глуху і темну ніч прорізав спів перших півнів, і знову все затихло. Тільки на мурах і біля замкових воріт хропла до півсмерті споєна варта, а за ворітьми, біля коней, стояв і тихо гомонів чималий загін, готовий в будь-яку хвилину рушити в далеку дорогу. В Замковій церкві в цей час відбувалося вінчання князівни Гальшки з князем Дмитром Сангушкою. Воно було тихе й малолюдне. Крім молодих і священика, в церкві знаходились тільки паламар і Князь Василь. Тьмяно миготіли рідкі вогники свічок, намагаючись пробити церковну темряву. Все робилось крадькома і поспіхом. Молода красуня-князівна в свої п’ятнадцять років не дуже розуміла, що з нею роблять, але в усьому була покірна волі свого дядечка – князя Василя.   Настав час мінятися шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер, який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.   –    Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик.   – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь.   Вінчання закінчилось в повній темряві, а разом з ним припинився і затих вітер. Засвітили свічку, і Дмитро, закутавши в плащ юну Гальшку, поніс її на руках до ридвану. Слідом за ними вийшли князь Василь і священик, який знову звернувся до князя:   –          Княже, їх жде нещастя.   –          Може і так, отче, але за то всі острозькі маєтності віднині опинились в моїх руках, а це найголовніше.   Молоді в оточенні ескорту поїхали в ніч. А там на її очах вбили Дмитра розбійники-шляхтичі з банди Мартина Зборовського, який погнався за ними по намові її матері. Згодом народила сина, якого мати насильно відірваля від грудей і віддала, щоб самій не душити. Після – віддали її заміж за другого князя, якого прогнав третій, призначений їй самим королем.   Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам’яній печері, що біля Межиріча, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили та поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір   Ще одна легенда розповідає про те, як жінка покінчила життя самогубством, викинувшись з високого балкона князівського замку. Але не розбилась, бо її підхопив вітер. У тихі місячні ночі Гальшка з розпущеним волоссям, молода і вродлива, сумно бродить Замковою горою. Багато очевидців розповідали, що коли місячної ночі дивитись на замок з моста, який веде на Нове містечко, можна помітити білу тінь княжни.   Кривавий великдень. Коли в Великодну п’ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі, біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленськйм собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу і півдюжини чорноробочих. За наказом жінки, а нею була Острозька дідичка – княгиня Анна Алоїза Ходкевич.   Анна-Луїза Ходкевич, дочка князя Олександра Острозького, всупереч давнім традиціям предків, насаджувала місцевому населенню католицьку віру. Один із випадків такої діяльності обріс масою чуток. В Острозькому літописі описана ситуація, за якої Анна-Луїза вирішила перепоховати, а заодно й перехрестити свого батька на католика (це через 33 роки після його смерті!). Єзуїти славилися своєю любов’ю до театральних постановок. От і зараз вони використали такий собі мистецький прийом. Анна-Луїза спустилася разом з єзуїтами у крипти, де було поховане тіло батька. Один монах сховався за могилою, а інший, стоячи перед нею, задавав питання князю Олександру: чому він прийшов у цей світ духом? чому його не бачили тут раніше?   «Князь» відповів, що шукає ліпшої віри. Раніше не приходив, бо не знав істини. Тож Анна-Луїза, глибоко вражена зверненням «батька», була змушена здійснити перепоховання. Православні міщани були обурені такою зухвалістю, тим паче, що відбувалося це в 1636 році, напередодні православної Пасхи. Заключним епізодом став хресний хід до церкви Воскресіння Господнього. Анна-Луїза Ходкевич дала наказ розігнати зборище православних, що йшли святити паску. Тоді був початок і, власне, кінець повстання. Княгиня жорстоко покарала народ за непослух: відбулося безліч страт, православні церкви були закриті, священики відправленні у заслання. Власне, після повстання княгиня наказала закрити Острозьку академію, а її приміщення розібрати на цеглу, з якої збудували колегіум єзуїтів. Академія припинила своє існування на 360 років.   Як кажуть місцеві жителі, щороку на Пасху над куполами церкви чути стогін і плач. То Анна-Луїза вимолює свій гріх перед Богом.   Розповсюдили легенду, що якщо говорити у замку погані речі про рід Острозьких, у сусідній залі падає книга — як німе нагадування про те, що, мовляв, усі ви тут лише відвідувачі. Ніби сам Василь-Костянтин Острозький, суворо похитуючи головою, промовляє: «В чужому домі будь привітливим, а не примітливим».    

22 листопада 2013

Колись Новомалинський замок мав такий вигляд:

Новомалин – невелике село в Острозькому районі, яке розташовується за десять кілометрів на захід від райцентру на річці Збитенька. Хоч і веде сюди, м’яко кажучи, не надто хороша дорога, значна частина якої складається з дуже старої і нерівної бруківки, проте заїхати в Новомалин все ж таки вартує, адже тут збереглись руїни замку ХІV століття і більш пізнього палацу, а також просто неповторна неоготична каплиця.

Перші відомості про поселення – з кінця XIV ст. У 1392 р. Владислав Ягайло великий князь Литовський та польський король, який правив найдовше (48 років та 4 місяці), хоча за тривалістю життя серед королів він другий. Також він є найчастіше одруженим королем — 4 рази))) Володар та спадкоємець Русі. Владислав ІІ Ягайло мав багато родичів, зокрема 11 братів і 9 сестер, проте, не вмів ані читати ані писати, був неуком, та незважаючи на відсутність освіти, цікавився мистецтвом і наукою.
2 серпня 1419 року мала місце незвичайна подія: в карету Владислава ІІ влучила блискавка, вбивши двох придворних і чотирьох коней, а також сімох коней лицарів з кортежу. Удар також вразив самого короля, внаслідок чого сам Ягайло частково втратив слух.

У 1430 році власником маєтку стає слуга Свидрагайла шляхтич Оліфер Єло-Малинський, який отримав замок по дарчій грамоті. Після чого рід Малинських ще не одне століття володів цими землями.

Подарував Ягайло цю місцевість свому молодшому брату князю Свидригайлу, який заснував муровані укріплення. На гористій місцевості над річкою. Князь Свидригайло побудував великий замок і назвав його Глухні або Глухи.
У кінці XVIII столітті згасай рід Малинських, а маєток переходить у власністю Станіслав Сосновського, який був одружений на останній з представниць Малинських – Кастильді. Проте не єдині Сосновські претендували на резиденцію – їхніми конкурентами були Четвертинські. Щоб знайти компроміс Станіслав Сосновський укладає угоду, за якою він не має права жити в бароковому палаці. Саме тому він перебудовує старі стайні на новий житловий корпус.

При них замковий ансамбль набув світської архітектури і вважається одним з найкрасивіших магнатських резиденцій на Волині. Сьогодні новомалинський замок представляє собою нагромадження руїн, за якими можна побачити певну планувальну систему. По периметру пагорба на невеликій одни від одного розташувались п’ятигранні, або кутові башти, пов’язані прямими кріпосними стінами. Внаслідок розвитку цієї кільцевої системи у зовнішніх стін були виконані добудови: палац, флігель, каплиця, господарський корпус – все з використанням старих основ стін. З п’яти башт частково зберіглись три: південна, західна та північна. Фрагменти останьої видно в основі каплиці, яка помітно виділяється ступінню своєї збереженості. Каплиця була зведена у ХVІІ столітті ще при Малинських. Романтично прикрашає каплицю псевдоготична деталізовананість та п’ять високих башенок по кутах з гострокінцевими шпилями, що отримала вже на початку ХІХ ст.. Автором оригінальної перестройки, можливо і був сам власник маєтку – Томаш-Оскар (польський скульптор, представник академізму, вчився у Кременецькому ліцеї). Одна із його робіт це «Мадонна з немовлям» – представлена сьогодні в експозиції Острозького державного історико-культурного заповідника.
Згодом Томаш-Оскар Сосновський переселився до Риму, тому без нагляду резиденція по трохи занепадала. Так тривало до тих пір, поки від дочки скульптора маєток не перейшов у власність родині Довгалло.

Місцева легенда стверджує, що замок в Новомалині був з’єднаний з межиріцьким монастирем і острозькоою фортецею підземними ходами.
Згадується також, що була велика бібліотека з унікальними творами. Зали палацу були тематичними (японська зала, китайська, єгипетська і т.д.). Проте глянула перша світова війна, під час якої родина Довгалло перевезла 18 возів найцінніших речей з Новомалина в Житомир, де їх було розміщено в католицькій семінарії. У 1917 році все це було розграбовано більшовиками.
Міжвоєнні часи Король Довгалло відновив резиденцію у довоєнному вигляді. Та тільки інтер’єрне багатство та інше майно було втрачено. Останній власник маєтку був Домінік Довгалло, який був схоплений військами НКВД у 1939 році, від того часу ніяких відомостей про його долю немає. Зруйновано замок восени 1943 року, коли на німецьку залогу, що перебувала в твердині напали партизани. От з тих пір резиденція перетворилась на руїну. Після другої світової війни місцеві жителі розібрали значну частину маєту на будівельні матеріали, які використовували для господарських потреб.
Поруч з руїнами ставок. Метрів за 10 від берега вода зривається у величезний «колодязь». Над «колодязем» навис місток на курячих ніжках з запалими подекуди дошками. Гіпнотичний місце!
На гербі Новомалин символічно зображено у синьому полі срібний замок із золотими дахами , вгорі уздовж по золотій контурній зірці, увінчаною лілією (герб Пьятіріг ).

Новомалинська сільська рада, до складу якої входять села: Новомалин та Лючин. На території сільської ради функціонує одна публічно-шкільна бібліотека, яка розміщена у 2 приміщеннях : БК та школи с. Новомалин, а також хочу відмітити церкву святого Іоанна Богослова в духовному житті села.

Дорогою до Новомалину  можна побачити  Свято-Троїцький чоловічий монастир, яким і славиться Межиріч. Я спробували з фотографувати, але оскільки фотоапарат це був мобільний телефон, тому і так жахливо видно.